Покров - Дашвар Люко - Страница 47

йде, ліс тобі покажу, де він лежить».

Мар’яна приголомшено зиркнула на подругу:

— Ти тут… до весни збираєшся?..

Поля поставила на підвіконня картонний стаканчик, зага-

сила сигарету — заважали! З ними хіба що в мелодрамах сльо-

зи лити, а в Полі сліз нема — солоний камінь.

198

— Мусь, Ігоря мєнти вбили, — стиснула кулачки, загово-

рила тихо, затято. — Я знаю! Кожен, хто там стоїть… По той бік

барикад, проти нас… Кожен винен у його смерті! Я бачила їхні

очі: і той міг вбити, і той, і той… Усі! — замовкла, глянула на

Мар’яну. — Так далі жити не можна! Крапка! Або вони, або ми!

— Та з чого ти взяла, що вони — геть усі покидьки?! І хто

«ми»? Полько, схаменися! Ти тут лікуєш людей, із лазарету

свого не вилазиш, і навіть не розумієш, що на вашому Майда-

ні коїться! Де тут добро? От я йшла — люди без лиць ледь

жінок не побили! Бо ті сказали: «Це ж Київ, столиця, а ви

перетворили площу на звалище». Набрід вештається, про-

йдисвіти всякі! Дурять людей, а сміття збирає тільки якийсь

дивак! І ще дорікнув мені: «Ходиш тут, як по чужій хаті, усе

тобі байдуже!» — задихнулася, віджбурнула недопалок, кар-

тонний стаканчик — не працювали звичні атрибути!

— А мені не байдуже! — продовжила хрипко. — Ти гориш,

за Ігоря помститися хочеш? А де мені на вашому Майдані по-

кидька знайти?! Через нього тато ледь не вбився, калікою став!

— Дядь Валя на Майдані був?

— Гроші по людях зібрав для вас, бунтівних! Тут його і «ки-

нули»!

— Хто?

— А хто знає?! Вас же тут — до біса! — глянула у вікно. —

Може, он той! Чи той… Я в їхні очі не дивилася, та знаю —

ваші ж майданівці в тата гроші вкрали.

— А чому калікою став?

— Сором йому стало людям в очі дивитися… З вікна ви-

кинувся!

— Господи…

— Ага! Слава Україні!

Замовкли. Знову потяглися до сигарет.

— Що робитимеш? — спитала Поля.

Мар’яна знизала плечима.

— Пообіцяла татові, що поверну людям гроші. А де їх узя-

ти — і гадки не маю.

199

— Багато?

— Двісті тисяч.

— До дідька! — Поля стала ближче до вікна, роздивлялася

людей на Майдані, наче вперше бачила: хто ж міг?.. Хто?

— Ходімо на Майдан! — потягла Мар’яну до виходу. —

Попитаємо…

Мар’яна сунула за Полею услід, косувала на людей, які

заполонили тепле приміщення, від них не віяло агресією, тіль-

ки терпінням: не як покорою, а впертою впевненістю. «Як же

я страшенно втомилася. Отут би… просто на підлозі впасти,

дивитися в стелю, грітися, слухати “Because”… Мені ж дозво-

лять? Тут усіх приймають… І я — не сусідка…» — аж схлипнула.

— Мусь, ти як? — спитала Поля.

— Що треба відповідати, коли тобі кажуть «Слава Україні»?

— Героям слава, — Поля підхопила Мар’яну під руку, на-

че відчувала — та зараз упаде, усміхнулася зажурено. — Пев-

но, ти права, Мусько, тут є покидьки, але більшість — герої…

Герої Майдану ще не здогадувалися — за півтора місяця сотня

поляже, тисячі назавжди скалічаться, і у всіх живих на серці

залишиться грубий, як міліцейський кийок, рубець. Хто зав-

трашнього дня страшиться — сьогодні не живе, а Майдан жив,

натхненно і вперто розливав навкруги хвилі жаданої волі, як

гідності: по бруду, зламаних лавках, автопокришках, зім’ятих

пластикових стаканчиках — форма танула, поступаючись міс-

цем суті. Хіба воля буває чистенькою, як відпрасований фрак?

Коли це воля пахла парфумами? Тільки потом… Чому ж ти,

Боже, не дав, щоби тільки потом. Не кров’ю…

Тримаючись за Полину руку, Мар’яна простувала велелюд-

ним гомінким простором — ніби в Йордан входила, — дивний

трепет співпричетності піднімався все вище, до серця. Роззи-

ралася: як багато молодих, азартних, лиць не ховають: пісні, вірші, сміються… Як багато сивих, поважних — заклопотані,

не сидять без діла: майструють щось біля наметів, перемов-

200

ляються спокійно, зважено. Добре, що є молоді. Добре, що

старі з ними поряд.

— Я знаю! Знаю, хто допоможе! — Поля тягне Мар’яну до

старенького намету військового зразка — над входом ікона

Божої Матері, хрест із дерева гарно вирізаний. Поряд у вели-

кій металевій бочці палає вогнище.

Поля мить гріє долоні над вогнем, підходить до намету, гу-

кає гучно.

— Агов! Є хто вдома? До вас можна?

З намету визирає пухкенька, підперезана вовняною хусти-

ною попід груди, жінка.

— Йой, от що за ґвалт?! Чого галасувати? — шепоче гнів-

но. — Хлопці тільки поснули… Усю ніч вартували.

— Баба Кривошиїха у вас? — пошепки питає Поля.

— Де там! Травиці заварила, змусила хлопців випити, що-

би не похворіли, і пішла.

— А куди?

— Та тут вона десь. На Майдані…

Майдан вирував: бочки-барабани, пісні, гуркіт, дим, а під

Архангелом старезна, як Всесвіт, бабця кусень хліба жує. Тем-

на, зморщена, а зуби білі, міцні — всі до одного в роті. Диви-

лася в землю, бубоніла щось собі під носа. Поля присіла поряд, на дерев’яний ящик, торкнулася бабиної руки.

— Бабо Кривошиїхо, поміч треба…

— Їй? — баба вказала сухим пальцем на Мар’яну, що сто-

яла поряд, а очей від землі так і не відвела.

Поля закивала, взялася поспіхом переповідати старій про

драматичну спробу Валентина Озерова прислужитися Майдану.

— Може, підкажете, де того виродка шукати? — з надією

увіп’ялася поглядом у бабине темне лице.

Баба доїла хліб, витерла вуста сухою долонею. Похитала

головою, очі — все в землю.

— Не виродка шукати час. Виродка є кому покарати. Гроші

спіши повернути! Та не ті гроші, що вкрадені, тих уже нема,

розвіяні. Нові гроші… Нові!

201

— Які «нові»? Де я їх візьму? — розгубилася Мар’яна.

— Нові гроші в старих паперах, — прошамкала Кривошиї-

ха, відірвала врешті погляд від землі, глянула на Мар’яну. —

Очі в тебе юдейські. Жиди в роду були?

— Що за маячня?! Ніколи! — Мар’яна розгубилася ще

більше, занервувала.

— Муся у нас — Озерова. Російське коріння, певно, —

встрягла Поля.

— Юдейське… — відмахнулася бабця, підвелася, посунула

геть.

Оце і вся допомога?! Мар’яна впала на ящик поряд із По-

лею, дістала з кишені сигарети, клацала запальничкою, ніяк

вогню добути не могла. Дратувалася: гарно влаштувалася ба-

ба — бреше людям без сорому, а ті їй дякують не тільки сло-

вом. Он де зуби у баби — кращі за Мар’янині. Такі нові зуби

тисяч на тридцять потягнуть. І Поля — наївна…

— Вона тобі про Ігореву смерть розповіла? — спитала

подругу, не стримуючи прикрості. — І ти віриш цій божевіль-

ній? Тоді я — єврейка! От зараз піду… Пориюся в старих па-

перах, знайду нові гроші… Двісті тисяч — то ж дрібничка!

Варто лише знайти старі папери! У тебе старих газет нема? А!

Знаю! У КМДА мають бути старі газети, може, архівні… —

замовкла на півслові, приголомшено подивилася бабі вслід:

невже стара про Дорошів спадок казала?..

Рід Самійла Дороша не стежину в майбуття проклав — таку

широку борозну: Мар’яна увірувала — от-от дошкребеться до

сьомого коліна. Стримувала азартне хвилювання: спокійно,

без істерики! Тільки би не помилитися, не проґавити посеред

сотень архівних документів ниточку, що веде від першого ко-

ліна роду Дорошевого до другого, від нього до третього і все

далі, аж до наших днів.

— Усе буде добре! У мене все вийде! — щоранку летіла

до тата, підбадьорювала бідаху. — Вже скоро віддамо на Май-

дан гроші.

202

— Ні, Мар’яно. Не мають діти відповідати за батьків, —

слабкий тато з покаліченим хребтом так і лежав колодою: по-

переду кілька складних операцій, та він уперто відмовлявся від