Покров - Дашвар Люко - Страница 66

факт. І сурогатні матері. Подрузі довірите своє дитя виносити?

Мар’яна глянула на тьмяну, як вгасла свічка, Полю, кивнула.

— Довірю…

Поля усміхнулася. І до рідної хрущовки на Воскресенці

повернулися вдвох, хоч Поля і рвалася на Майдан. До ночі все

курили, пили каву, говорили… А як упала ніч, Мар’яна вкла-

ла Полю на диван, як малу, вкрила тонкою ковдрою, присі-

ла поряд.

— Ти заснеш… І без горілки.

— Ні.

— Заплющуй очі. Я тобі розповім таку історію…

— Про себе?

— Майже… Колись жив такий собі пан… Ярема Дорош. На-

щадок козацького хорунжого. Багатий був і славний. Усе життя

збирав відомості про звитягу Чернігівського козацького полку.

Проти Наполеона воював. Його маєток розташовувався там, де

у нас хата тепер. У Дорошівці. Раніше ж пани кріпаками і села-

ми володіли, називали їх згідно зі своїм іменем. Кандиба — Кан-

дибівкою, Маслов — Маслівкою, а Дорош — Дорошівкою.

І — от уяви собі! — Ярко… Той хлопець, з яким я..

— Я пам’ятаю.

— Так от! Він — нащадок тих Дорошів. Дядька Яреминого.

Самійла.

— Ти казала… — Поля вже крізь сон.

— Ні, ти слухай! А Ярема Дорош… Точніше, якась особа

залишила спадок для прямого нащадка Яреминого. І мене ви-

кликали до ін’юрколегії в цій справі, бо я ж копала! Я стільки

архівних паперів перелопатила… Їм, певно, допомога моя по-

трібна… Тому я… — глянула на подругу: спить. — Тому завтра

я благатиму, щоби ти пішла зі мною, — прошепотіла.

Що це? Засідка? Біля офісу ін’юрколегії проходжається Хо-

тинський. Бачить Мар’яну і Полю здалеку, швидко йде назу-

стріч. Хапає Мар’яну за руку.

284

— Не смій мене ігнорувати, золотце! Нам треба поговорити!

З офісу миттєво вилітають кремезні охоронці в чорній уні-

формі. Відтягують Хотинського. Вслід за ними з офісу вихо-

дить Пітер і спокійний чоловік, що він і привіз Мар’яну до

Києва, того ж дня попросив її паспорт, ідентифікаційний код.

— Пітер? — Мар’яна напружується, тримає Полю за руку.

Пітер косує на Хотинського, який щось безнадійно доводить

охоронцям, ніяково усміхається Мар’яні.

— Радий тебе бачити.

— А я і не знаю, — Мар’яна наїжачується. — Що ти тут

робиш?

— У справах. Поговоримо потім, як захочеш…

— Подрузі доведеться почекати в мітинг-румі, — спокійний

чоловік іде коридором офісу, на ходу пояснює Полі: — Вам

принесуть каву, води… — обертається до Мар’яни: — Пітер

проведе вас, пані Озерова. Сподіваюсь, цей день принесе вам

гарні новини.

Спокійний чоловік веде Полю до мітинг-руму, Мар’яна і Пі-

тер залишаються вдвох лиш на мить.

— Я все поясню потім, зараз просто послухай: ні за яких

умов не виходь заміж за Хотинського! — тихо просить Пі-

тер. — Він — покидьок.

Мар’яна не встигає відповісти. З кабінету їм із Пітером

назустріч виходить поважний сивий пан, простягає Мар’яні

долоню.

— Стороженко Іван Якович. Радий знайомству, пані Озерова.

Усе то до біса цікаве і таємниче. Мар’яна роззирається

здивовано. От поважний Стороженко жестом запрошує її до

свого кабінету. Пітер теж не лишається в коридорі.

— Я в Києві лише на кілька днів, тому… Якщо можна… Не

могли би відразу до справи перейти? — Мар’яні прикро, що

Полі поряд немає. Мар’яні би скоріше до Полі, бо Поля зараз

без Мар’яни не впорається. — Справа у моїх пошуках родо-

воду Дорошів? Готова надати вам усі матеріали, які в мене є.

285

— У тому немає потреби, — відповідає Стороженко. —

Ми знаємо ім’я прямого нащадка Яреми Дороша. Це ви, пані

Озерова.

Що?! Поважний пан знущається?! Мар’яна ошелешено

озирається до Пітера.

— Так! — киває Пітер.

— Ви помиляєтеся, — врешті промовляє Мар’яна. — Які

Дороші? Я — Озерова! Чисте, як вода, російське прізвище,

російська кров по татовій лінії.

— Я відновив родовід твого захованого роду, Мар’яно, —

каже Пітер.

Мар’яна втрачає здатність говорити, слухає поважного па-

на. Він збуджений і гордий: справа надзвичайно цікава, вони

ніколи не стикалися з подібним раніше! Зазвичай їхні клієн-

ти — громадяни України, які за заповітом отримали спадщину

від померлих за кордоном родичів. Справа ін’юрколегії пере-

вірити й підтвердити особу спадкоємця, допомогти відкрити

рахунок у банку, в оформленні всіх інших, необхідних для от-

римання спадщини документів…

— Але з таким заповітом, що написаний понад сто років тому…

— У 1881 році, — доповнює Пітер.

— Так! З таким старим заповітом, у якому до того ж не

вказано конкретне ім’я особи-спадкоємця, ми маємо справу

вперше. Згідно із заповітом пані Перпетуї…

— Перпетуї? Дружини Самійла Дороша?! — не втриму-

ється Мар’яна. — Я знаю її! Тобто читала…

Стороженко киває.

— Згідно із заповітом пані Перпетуї Марківни Дорош, у ді-

воцтві Ізоватової, спадок призначений для прямого нащадка

Яреми Петровича Дороша в сьомому коліні. Ми разом з юри-

дичною фірмою пана Кравчука за дорученням «Банку Монре-

аля» шукали цього нащадка, і, треба сказати, пан Кравчук та

його колеги провели колосальну роботу. Правда, ми дізналися

й про паралельні несанкціоновані пошуки, але…

286

— Але то не вплинуло на результат, — швидко додає Пітер,

знічується.

— І в результаті ви знайшли мене?! — Мар’яна дивилася

на Пітера і Стороженка із підозрою. Віри — ані на йоту.

— Тут усе. Дивись, — Пітер розгортає великий, на весь

стіл, аркуш паперу: на ньому вигинає гілки розгалужене генеа-

логічне дерево, — показує: — Перше коліно — Ярема Дорош

і його дружина Станіслава, в дівоцтві Полонська. У 1823 році

у них народився син Валеріан.

— У Яреми був син? Чому я не знайшла про нього нічо-

го? — запитала Мар’яна.

Перше коліно. Ярема і Станіслава. Прапрапрапрадід і пра­

прапрапрабабця.

Валеріан Дорош повернувся з німецького Кіля до батьків-

ського маєтку в Дорошівці за рік після смерті батька,

наприкінці 1844 року. Поцілував руку дорогоцінній ма-

тінці — сухій, у чорне вбраній.

— Клянуся вашим здоров’ям, мамо! Як отримав ваш

лист про кончину батька Яреми Петровича, з того дня

щотижня ставив свічку за упокій його душі, — розпочав

обережно. Матінку за плечі обійняв. — Але ж рік по смер-

ті батька минув. Чому ж ви і досі в жалобі? Як би я хотів

бачити вашу посмішку, люба матусю.

— Справи завершу і посміхнуся, сину, — відповіла па-

ні Станіслава.

— Які ж справи вимагають від вас такого суворого

вбрання?

— Ім’я батька твого, Яреми Дороша, знищити хочу!

Щоби ніде, у жодному папері не лишилося і згадки про

нього! — хижо вишкірилася пані Станіслава. — І твоє

майбутнє від того залежить, сину. Приймеш у серце біль

мій — усе до останньої крихти тобі віддам, щоби жив

без турбот, а не приймеш — монастирю в Кракові весь

свій спадок заповім.

287

— Чому ж ваше серце болить, матінко? Чим батько

так гірко скривдив вас?

— І тебе, Валеріане! Гулящу кралю собі завів, на по-

сміховисько сім’ю свою виставив, ніби і не мав ніколи —

ані дружини вінчаної, ані сина законного.

Валеріан матінку щиро любив — у дитинстві пані

Станіслава малого пестила, не батько. Почервонів від

гніву, забігав.

— Чому Бог батька прибрав?! Чому не дав мені по-

мститися за вашу зневажену честь, мамо?! Як мені жи-