Покров - Дашвар Люко - Страница 67

ти з таким каменем?!

— Не край серце, любий мій! Час на нашому боці… Устиг-

немо… — відповіла турботлива мати. Сина по волоссю

погладила — дякувати Богу, син не в Дороша вдався.

В пані Станіславу. Такий же стрункий, погордливий, во-

лосся густе, каштанове, очі світлі, блакитні. За такого

красеня, ще й багатого на Дорошеві землі та винокурні,

будь-яка знатна наречена з радістю піде.

Валеріан ще горів.

— Яка ж ви милосердна і терпелива, матінко! А я не

хочу чекати! То принизливо й огидно! Як на мене дивити-

муться сусіди, донька пана Хропилова, з якою я танцював

два роки тому на Різдво у Шереметів? Пани в дворянсько-

му зібранні? Я мав такі плани, збирався отримати в Чер-

нігові чин після навчання! І що мені тепер робити?

— Забувай про Чернігів, Валеріане. Ми до Мазовецької

губернії поїдемо! До Варшави! Там наше майбутнє! Там

рідня, там ще й досі лишилися зв’язки і приємні знайомці.

— А Дорошівка?

— Продам! Першому ж продам, хто згодиться! І про-

кляну цей дім, щоби впав і поховав усе, що пов’язане з іме-

нем Дороша!

— Але ж я — Дорош, мамо!

— Ненадовго, сину! Ми тобі таку дружину знайде-

мо — не тільки красуню й господиню з добрим серцем, але

288

неодмінно зі знаті. З іменем. Його і візьмеш, як вінчати-

муть.

— Дорогоцінна матінко! Давайте завтра ж виїде-

мо! — збуджено вигукнув Валеріан.

— Ні, сину… Я справ на півшляху не кидаю. Виведу ім’я

Яреми з усіх паперів, чорне зніму врешті, тоді й вирушимо.

Наприкінці року 1850-го, коли Мазовецька губернія вже

п’ять років як іменувалася Варшавською, в танцювальній

залі палацу графа Гавриїла Федоровича Ланського, вну-

чатого племінника покійного генерал-губернатора Лан-

ського, усміхнена пані Станіслава і хазяїн розчулено

спостерігали, як посеред інших пар стрункий красень

Валеріан Дорош кружляє у вальсі юну доньку Ланського

п’ятнадцятирічну Катерину.

— Наші діти створені одне для одного! — схвильова-

но прошепотіла пані Станіслава Ланському.

— Матінко моя, побійтеся Бога! — відповів граф. —

Кітті лише п’ятнадцять!

— Ти знайшов відомості про Валеріана у Варшаві? — спита-

ла Мар’яна Пітера.

— То було непросто, — відповів.

— Чому він там опинився? Щось відомо про його життя?

— Майже нічого, — відповів Пітер.

Друге коліно. Валеріан і Кітті. Прапрапрадід і прапра­

прабабця.

Граф Гавриїл Федорович Ланський був не тільки шанова-

ного знатного роду, але і статки мав чималі, тож вида-

вати заміж п’ятьох дочок, а тим більш найменшу, най-

улюбленішу Кітті, не поспішав. Лише за сім років дав

згоду на шлюб із Валеріаном Дорошем, який уже й надію

втратив. Та перед тим добряче пошарпав нерви пані

Станіславі, бо хотів не тільки убезпечити доччин посаг

від ймовірних зазіхань майбутнього зятя, але й мати

289

тверду впевненість у тому, що Валеріан теж не з голим

задом до вінчання прийде.

— Ви, матінко моя, вже потерпіть, — казав пані Ста-

ніславі. — Був би живий ваш чоловік Ярема Петрович,

Царство йому небесне, ми би з ним ці питання обговорю-

вали. А коли вже так — одна ви за спиною Валеріана, —

то не таїться. Хочу геть усе знати: скільки капіталу

синові виділили, які землі, маєтки, села. Бо моя Кітті, вже

вибачте, у розкошах жити звикла, тож або ще кращою її

долю зробите, або іншого зятя шукатимемо.

— Для мене, Гавриїле Федоровичу, чути такі слова —

найбільша втіха, — відповідала пані Станіслава, чита-

ла питання в графових очах, пояснювала сумирно. — Зга-

дали ви чоловіка мого покійного, упокой Господь його

душу, а для нас із Валеріаном кожне його слово і досі на

вагу золота. Дякую, що шануєте…

— Щедрою людиною пам’ятаю пана Ярему. Ще замо-

лоду зустрічалися.

— З дня у день його заповітам слідуємо, — вела своє

пані Станіслава. — Останні слова його були: щоби Вале-

ріан тільки за велінням серця дружину брав, не за посаг.

Велів синові все віддати — капітали свої, акції, землі,

маєтки в Чернігівській губернії, якщо Валеріан зустріне

янгола, який навіки западе йому в серце. Тож, любий графе, Валеріана посаг Катерини не цікавить. Сам свого янгола

розкошами огорне. Та тільки… за однієї умови.

— Отакої! Так ви, матінко моя, умови мені ставити-

мете?!

— Лише одну! Валеріан має після вінчання взяти прі-

звище дружини. Валеріаном Ланським стати.

Граф плечима знизав.

— Парадокс! Ім’я Дорошів гриміло в старі часи. Пана

хорунжого, героїчного батька вашого чоловіка шанували

по обидва береги Дніпра, а пан Ярема сам собі славу здо-

був, як людина ділова, вчена, чесна, на служіння державі

290

й благій справі все життя націлена. Чим же ім’я Дороша

вам не гідне?

— Не моя то воля, любий графе. Останнє бажання

Яреми Петровича, — відповіла пані Станіслава. — Не

можу порушити дане йому слово.

— Парадокс… — повторив граф. Кивнув пані Стані-

славі. — Не порушуватимемо останньої волі пана Яреми.

Мені Бог синів не дав, тільки доньок…

— Прийміть у своє серце мого Валеріана, Гавриїле Фе-

доровичу! Він стане вам слухняним і гідним сином, яким

ви гордитиметеся, як я ним усе життя.

На тому і домовилися. Восени 1857 року багате весілля

сколихнуло Варшаву, після чого молоді вирушили в Санкт-

Петербург, бо мрійниця Кітті всі сім років натхненного

листування і романтичних зустрічей із красенем Вале-

ріаном бідкалася: от усім її юна доля вдалася, крім одно-

го — в столиці жити хоче, не в околичній Варшаві! Та

розсудлива пані Станіслава придбала синові двоповерхо-

вий кам’яний будинок у північній Пальмірі лише після то-

го, як завершилися непрості перемовини з Ланським, мо-

лоді заручилися і стали готуватися до весілля.

— От і згинули Дороші! — усміхнулася мстиво, коли

молоді побралися.

Валеріан узяв прізвище Ланський, поселився з молодою

дружиною на берегах Неви: поринули у світське життя —

нові знайомства, бали, кінні прогулянки, покер, звані обіди

й вечері, в гості, самим гостей прийняти, збуджені роз-

мови про імператорську сім’ю, і знову бали, бали… Сто-

личне життя закрутило вихором, навіть благі наміри

Валеріана прислужитися науці в Петербурзькому універ-

ситеті відкладалися на невизначений термін, бо часу під-

готувати курс лекцій із географії для викладання не було: бали, покер, бали… Може тому вкрай легковажно сприй-

няли новину про викидень, який стався у Кітті на другому

місяці вагітності за півтора року після вінчання.

291

— Бог ще обов’язково подарує нам дитину, Кітті, —