Покров - Дашвар Люко - Страница 70

— У Германа і Пелагеї була єдина донька Ольга, — про-

довжив Пітер. — З нею ми теж… помордувалися. Ще одна

зміна прізвища.

— А Ольгу що не влаштовувало? — із прикрістю запитала

Мар’яна.

— Надто буремні роки припали на її життя: революції, си-

ротинець… Ми її ледь відшукали.

— А що сталося з її батьками? Наполягаю! Розкажіть.

— Припускаємо, що Герман Ланський не прийняв револю-

цій 17-го року. Його слід відшукався в 1922 році в Константи-

нополі, — сказав Пітер.

— У Стамбулі?

Пітер киває: так.

— Цілком ймовірно, він з Пелагеєю потрапив туди восени

1920-го, коли з Криму евакуювалася російська армія барона

Врангеля.

— Чому ж вони залишили доньку?

299

— Невідомо.

— Чому потім не шукали?

— Герман Ланський помер у Константинополі навесні

1923-го від пухлини мозку в злиднях, але до останньої миті

поряд із ним була Пелагея. Ми знайшли уривки її щоденника.

— Прошу… Можна? — Мар’яна відчула, як до горла під-

ступають сльози. Пітер простягнув дівчині ксерокопію архів-

ного документа.

«Константинополь. 1 березня. 1923 рік. Перший день вес-

ни. Герочка вже не підводиться, засліп. Зранку позичила

трохи пшонних крупів у графині Д., годувала Герочку.

Сонце блиснуло, і здалося, що він мене бачить. Я спитала:

“Ви бачите мене, Германе Валеріановичу?” Він заплющив

сліпі очі й відповів: “Бачу… І милуюся…” Більшої нагороди

від долі мені й не треба. Графиня Д., у якої ми винаймаємо

кімнату, висловила обурення з приводу того, що я сплю

з хворим Герочкою в одному ліжку. “Це — негігієнічно! —

сказала вона. — Ви могли би спати на лаві в коридорі!”

Я відповіла, що присяглася перед Богом бути з чоловіком

разом у горі і в радості. Кожного вечора я лягаю поряд із

Герочкою, обіймаю його і молюся, щоби Господь забрав

його біль, та не забирав його життя…»

— А що стало з Пелагеєю? — не чуючи свого голосу, спита-

ла Мар’яна.

— Про її подальшу долю нічого невідомо, — відповів Пітер.

…Дощової осені року 1925-го після сильного шторму, який

тиждень поспіль не дозволяв суднам пристати до порту,

турецькі рибалки побачили посеред хвиль тіло мертвої

жінки, та вирішили не ризикувати: відштовхнули баг-

ром подалі від човна — риби більше буде! А констан-

тинопольські безхатьки все кумекали: куди ж поділася

сумна виснажена чужинка, яка протягом кількох років

300

щодня стояла на пірсі, зустрічаючи кожен пароплав, що

прибував до Константинополя…

Мар’яну накрило холодною, як горе, хвилею.

— А Ольгу які біди спіткали?..

Четверте коліно. Наум і Ольга. Прадід і прабабця.

Усе своє недовге трагічне життя Ольга Ланська ря-

тувалася одним-єдиним спогадом із дитинства: Різдво

1917 року, їй скоро сім років, тато вважає її вже дорос-

лою і розумною дівчинкою. Веде просторою вітальнею

до пухнастої ялинки.

— А що тут у нас, Олечко? — усміхається в бороду.

— Скрипка! — Оля не вірить очам. Справжня скрипка,

про яку вона так мріяла! Матінка намагалася виглядати

суворою, завжди застерігала: ще зарано, донечко. Спо-

чатку маємо опанувати гру на фортепіано.

— То так нудно, так… нецікаво! — Оля слухняно ви-

конувала гами, та мріяла лише про скрипку.

Щастя, як скрипкова струна, обірвалося того ж 1917 ро-

ку. Дні стали похмурими, батьки розгубленими, обіди

сумними і голодними. І тільки татів двоюрідній брат

дядечко Юрій Берн виглядав рішучо.

— Ми не дамо зруйнувати все, що побудували за ці

роки!

— Маємо не поспішати. Придивитися, — відповідав

вдумливий тато.

Два з половиною роки страху, війни, голоду і горя.

— Збираємося, любі мої… — сказав тато влітку

1920-го.

З сім’єю Юрія Берна — його дружиною і 15-річним си-

ном Віктором — тікали до Криму восени 1920-го, щоби

встигнути на один із пароплавів, якими барон Врангель

вивозив до Константинополя рештки своєї армії, членів

їхніх сімей, прихоплював цивільних…

301

Крим. Натовп несе до пароплава тата, маму, десяти-

річну Олю, сім’ю дядечка Юрія Берна. Олю відтісняють,

дядько Юрій підхоплює її на руки. «Не зупиняйтеся!» —

кричить татові й мамі, які намагаються повернути на-

зад, до своєї доньки. Людська хвиля викидає їх на палубу

пароплава.

— Матінко! Матінко! — захлинається Оля.

— Ми вас наздоженемо! Ми збережемо Оленьку! —

кричить дядечко Юрій татові…

Корабель відходить, Оля тремтить біля дядечка.

— Матінко, матінко… — все повторює.

За два тижні пароплави закінчуються разом із без-

надійними спробами Юрія Берна пробити сім’ї шлях на

палубу.

— До Болгарії через Одесу спробуємо потрапити, —

дядечко не здається.

…Юрія Берна, дружину і п’ятнадцятирічного сина роз-

стріляє червоний патруль під Одесою навесні 1921 року.

— А малу нащо лишив? — спитав командир загону,

коли патруль повернувся в табір із німою від жаху Олею.

— Бо мала! — відповів конопатий хлопець у м’якому

фетровому капелюсі дядечка Юрія, який тільки і встиг

вихопити, коли товариші по зброї роздирали на шмаття

валізи мертвих Бернів.

— І куди її?

Літо 1921 року. Притулок для сиріт у Харкові. За-

кам’яніла Оля стоїть посеред виховної кімнати перед

двома десятками дівчаток в однакових сірих суконьках.

Між ними — провалля, безодня. По тій безодні вільно

проходжає вихователька Марія Іванівна, яку директор

у себе в кабінеті називає Нюркою і зачиняється з нею, не

достукаєшся.

— Ланська! Повторюй! Я…

— Я… — шепоче Оля.

— …Донька буржуїв, ворогів радянської влади!

302

— Тато був архітектором… — на очах сльози. То пов-

торюється щотижня. Оля знає наслідки: як не повто-

рювати за Марією Іванівною слово в слово, вечері не буде, а назавтра туалети в притулку митиме не прибираль-

ниця баба Люба, а Оля Ланська.

— Повторюй! Я — донька буржуїв, які пили кров тру-

дового народу!

— Тато будував…

— Ланська! Ти несвідома! Тебе треба покарати! —

кричить із ряду дівчаток завзята Галька Онопрієнко. —

І прізвище в тебе буржуазне! Хто за те, щоби змінити

Ланській прізвище?!

— Хай Ланськовою буде, — киває Марія Іванівна. —

А ще краще — Ланцюговою.

— Я — Ланська… — шепоче Оля крізь сльози.

Зате ніяких тобі піонерів, комсомолів, за сім років —

довідка про вперту несвідомість і направлення на завод

«Світло шахтаря» з приписом: рекомендуємо взяти уче-

ницею в ремонтний цех.

— Ланська? Прізвище якесь… підозріле, — 18-річну

Олю зустрічає бригадир і секретарка комсомольської ор-

ганізації цеху Дуся Нечай. — Нічого, ми з тебе викуємо

справжню радянську жінку! — обіцяє, веде цехом. —