Покров - Дашвар Люко - Страница 71

Прибиратимеш двічі на день — вранці і ввечері. Картки

на пайки у мене отримуватимеш.

— Мене взяли ученицею. Я хочу навчатися.

— От і навчишся прибирати спочатку, — незадово-

лено супиться Дуся. — Жити є де?

— Ні… Я сирота.

— А мені казали — з буржуїв.

— Сирота, — Оля врешті знаходить безпечний ком-

проміс.

— Батьків пам’ятаєш?

— Ні…

— Добре. Випишу тобі койко-місце в гуртожитку.

303

Навпроти гуртожитку — експропрійований будинок

купця Самійлова, в якому радянська влада розмістила

музичну школу для дітей і дорослих. Удосвіта Оля мчить

на завод, щоби до початку робочого дня прибрати ре-

монтний цех. Повернутися слід до 16.00, щоби між пер-

шою і другою зміною знову драїти й драїти, та до 16.00

Оля може слухати музику, що лунає з відчинених вікон

музичної школи.

— Що це?! — за рік Дуся Нечай здивовано роздивля-

ється заяву прибиральниці Олі Ланської, читає: — Про-

шу перевести мене в учні слюсаря.

— Дуже прошу! Хочу… підвищувати кваліфікацію, що-

би бути корисною радянській батьківщині!

— Молодець! — Дуся не відчуває підступу. Підмахує

заяву. Веде Олю до слюсарного верстата, в якому колу-

пається старий слюсар. Його всі кличуть просто Пет-

ровичем.

— Ти кого мені привела, га? Я в тебе учня просив, а ти

мені дівку підсунула! — гарячкує старий.

— У нас рівність жінок і чоловіків! — заявляє Дуся. —

Працюй, Петровичу! Маєш зробити з учениці справжньо-

го слюсаря!

— Тьху ти! — Петрович плюється, чухає потилицю,

та роздивляється Олю без гніву.

— От і нащо ти тут? — питає дівчину.

— Хочу ввечері до музичної школи ходити, — призна-

ється Оля.

До музичної школи приймали виключно комсомольців.

— Спочатку підвищіть свою політичну грамотність

і свідомість! — суворо пояснює директор музичної шко-

ли. — А на баяні… ще встигнете! Коли принесете комсо-

мольський квиток і рекомендації товаришів по роботі.

— Я… на скрипці хотіла…

— На скрипках тільки цигани грають! Ми групу скрип-

ки скоротили як буржуазну й чужу для масових заходів

304

трудящих. Наше завдання — підняти на новий рівень

трубу, барабан, всі мідні духові…

Але скрипка звучала. Оля чула! Вечорами, коли біля

музичної школи ставало порожньо і тихо, з підвального

приміщення, в якому розташовувалася котельня, іноді

звучала скрипка. Оля завмирала неподалік, усміхалася —

в житті з’явилося світле диво. Воно допомагало пере-

жити голод, важку виснажливу працю, лайки і сварки

сусідок у гуртожитку, безкінечні комсомольські збори,

паради, спортивні змагання і здачу норм ГТО, у яких

несвідома Оля Ланська мала брати обов’язкову участь.

Узимку 1933-го голод косив людей тисячами. Слюсар-

ка Оля Ланська не вгасла тільки завдяки сухарям і варе-

ним бурякам, які звідкілясь потайки приносив їй старий

слюсар Петрович. А скрипка… замовкла.

Оля помітила те в лютому, коли морози взялися допо-

магати голодним дням знищувати життя. Тягнула ноги

до музичної школи, довго стояла поряд, та з котельні —

німота. З тиждень протрималася. Потім винесла з цеху

фомку й пізно ввечері виламала нею замок на дверях

чорного входу. Йшла в темряві, навпомацки, намагала-

ся знайти вхід до підвального приміщення. Врешті помі-

тила сходи, що вели долу. Спустилася…

У котельні біля купи дров і вугілля коптів, ледь миготів

шматочок мотузки, змочений у собачому жирі. Оля і сама

би таку саморобну свічку зробила, аби знала, де собачого

жиру взяти. У світлі слабкого вогника поряд із дровами Оля

побачила лежак, збитий зі звичайних дощок. На ньому при-

мостився худющий чоловік років сорока з хвилястим чорним

волоссям, проваленими щоками і горбатим довгим носом,

дихав важко. А на ящику поряд лежав футляр від скрипки.

— Вам треба поїсти! — Оля допомогла чоловікові

сісти на лежаку, дістала заповітний шматок вареного

буряка, який приніс Петрович, простягнула чоловіко-

ві. — Їжте, прошу.

305

— А ви? — чоловік геть заслаб, ледь держав у трем-

тячих руках варений буряк, дивився на нього, як на диво.

— Я зі «Світла шахтаря», нас на заводі трохи підго-

довують. Навіть лишається… — розхвилювалася. Ди-

вилася чоловікові в глибокі карі очі. — Прошу, поїжте.

Чоловік кивнув слабко, жадібно проковтнув їжу, зні-

тився.

— Вибачте… Голод позбавляє всього людського. Мені

соромно…

— Ви так розмовляєте… Ніби з мого дитинства, —

Оля закліпала повіками, тільки би не розплакатися. —

Чому ви тут?

— Працюю в котельній після того, як закрили клас

скрипки в школі. Тут і живу.

— Ви… скрипаль?

— Наум Озер, — прошепотів чоловік. — Двадцять

років тому мені пророкували світову славу.

— Ольга… Ольга Ланська! — усміхнулася. — Я слухаю

вашу музику! Я і прийшла тому, що ваша скрипка пере-

стала звучати.

— Бережу сили для вугілля і дров, — сумно відповів

Наум. — Якщо я втрачу цю роботу, іншої не знайду. Ме-

не вважають надто дрібним гвинтиком, без якого мож-

на обійтися при побудові соціалізму.

Оля Ланська зі щирим захопленням торкнулася Нау-

мової руки.

— Ви — найважливіша людина! Ваша музика допома-

гає мені дихати.

— Я обов’язково зіграю для вас, — слабкий Наум роз-

чулився, задихав важко, стримуючи сльози.

Від того дня в житті Олі Ланської з’явилося світло.

І радість. Ділила навпіл пайок, який отримувала на за-

воді, підкріплювала його дарами добросердечного Петро-

вича, пізно ввечері пробиралася до котельні музичної

школи, де на неї чекав Наум. Злиденними Олиними наїдками

306

до весни трохи оклигав. Зустрічав з блиском у глибоких

карих очах. Стискав Олині руки вдячно.

— Ви врятували мені життя, — шепотів.

— Ви мене врятували, Науме! — не зводила з нього очей.

Почуття не могли не прокинутися поміж двох са-

мотніх, нещасних. Голодомор продовжував забирати

людські життя, а Оля Ланська розцвіла. Руки оруду-

ють на слюсарному верстаті, у голові — музика. Тіль-

ки би вечір скоріш! Тільки би — до Наума! До тихих

звуків скрипки, до ніжних Наумових рук. Улітку 1933-го

заарештували дружину старого слюсаря Петровича:

кухарка дитячого будинку тягала додому сухарі й бу-

ряки, призначені для дітей. Петровича звільнили, бо

хтось бачив, як він їв варений буряк у цеху. Оля переля-

калася, зачаїлася, та всередині вже прокинулося нове

життя.

— Науме, я вагітна! — призналася скрипалю.