Покров - Дашвар Люко - Страница 73

і змайстрував Лідочці справжні чобітки зі свинячої шкі-

ри, яких у дівчинки до того ніколи не було.

Ще за рік уже без Двойри бігала до м’ясника-румуна по

м’ясо. І годі було м’ясникові навіть спробувати обдури-

ти: і вагу до грама перевірить, і гроші сто разів пере-

рахує, і наперед скаже, скільки решти румун має дати.

— От жиди кляті! — тихо лаявся румун дівчинці вслід.

Узимку 1903-го Лідочці виповнилося 9 рочків. Пані Двой-

ра спекла пиріг із рибою, а пан Майзель усе супився.

— Ой, не зітхай, Менахеме, бо мені серце в п’яти, —

сердито наказала пані Двойра.

— До Дубоссар близько, — сумно відказав пан Майзель.

— До Дубоссар далеко! — розсердилася пані Двойра.

311

Наступного дня в м’ясній крамничці румун кинув на

прилавок яловичу вирізку, вишкірився до Лідочки:

— Крові православної напилися, жиди пархаті, ялови-

чиною заїсти хочете, — та з рештою не обманув. А ще за

кілька днів Лідочка почула, як баби на базарі аж плюють-

ся, так схвильовано теревенять: у Дубоссарах євреї пра-

вославного хлопчика невинного вбили й усю кров із дити-

ни в кухоль зібрали, бо ритуал у них такий — не вийде

справжньої маци без крові християнської. Про це навіть

у газеті «Бесарабець» написали, а газети не брешуть!

Нажахана, тремтяча — Ліда сунула до Майзелевої

майстерні: святий Боже, врятуй. Не дай Менахему з Двой-

рою мене вбити.

Двойра гостре око мала. Одразу побачила: наймичка

ледь на ногах тримається.

— Газети читала? — спитала сердито. — Чи пліток

на базарі наслухалася?!

— Не читала, не слухала…

Двойра лиш головою захитала.

— До батьків повертайся! Мені така помічниця не

потрібна, що в неї коліна трусяться, очі тільки в підло-

гу дивляться, а язик брехливий!

— Вибачте, пані, але ж люди… І газети…

— Май свою голову на плечах, дівчино! І пам’ятай: хто

не має сумнівів, той не має голови! — ще більше розсер-

дилася пані Двойра, і навіть дістала торбу, аби Лідине

добро скласти й за двері виставити, та з майстерні до

житлової частини будинку увійшов пан Майзель. Поба-

чив зарьовану Ліду, що все товкла: «Вибачте, пані Двой-

ро!», руками розвів:

— Дитина ж…

Пані Двойра роздратовано торбу віджбурнула: добре,

хай лишається! Та з того дня мовчазною стала, насто-

роженою. До піаніно не підходила, все прислухалася. А Ліда

й собі підслуховувала Майзелеві розмови. Двойра вмовляла

312

пана Майзеля їхати до синів у Варшаву, Менахем усе від-

кладав: треба ж за доброю ціною майстерню продати,

дім, запаси шкіри, дерев’яні копили, інструмент…

— Святий Боже! Зроби так, щоби Майзелі до Варша-

ви не поїхали, бо вони ж мене з собою не візьмуть, а мені

більше ні в кого не буде так добре, як у них! Хай залиша-

ються…

Вимолила. До весни Майзелі не встигли завершити

й половини справ. 7 квітня 1903 року Кишинів захлинув-

ся кров’ю — добропорядні християни громили юдеїв: вби-

вали, різали, мордували, руйнували будинки, крамниці,

майстерні…

Двойру і Менахема Майзелів забили чоботами на по-

двір’’ї перед майстернею на очах у Ліди. М’ясник-румун

найбільше старався. У той день мала посивіла за годину

і назавжди зненавиділа м’ясників. Усі вони до одного

здавалися Ліді уособленням грубих ницих багатіїв, у го-

лові власний аргумент: багатії їдять м’ясо, відбирають

у бідних і жеруть, жеруть…

Тож не дивно, що до 1917 року Лідочка Скороход уже

була завзятою партійкою з кількома строками ув’язнен-

ня за політичну агітацію та участь у бойових групах

революціонерів. Після встановлення радянської влади

теж проявила себе перспективним свідомим товаришем,

тому кар’єрна драбина розстелилася рівною доріжкою:

в Громадянську ордена від самого Будьонного отримала,

після війни на півдні партійні лави укріплювала. Без сум-

нівів, без… голови. Яке кохання? Яке особисте життя?

Не час! Маємо побудувати щастя для всього трудового

народу! Опісля півдня партія кинула Ліду контролювати

освіту на рідній Полтавщині, і от там, на міжрайонному

зльоті вчителів, побачила… румуна-м’ясника. Постарів,

та й Ліда не помолодшала. Не впізнав бідну наймичку

з Кишинева. Засідав у президії, супив брови, дивився в зал

сердито. Після зльоту Ліда написала анонімку в НКВС.

313

Просила органи перевірити особу румуна. Та з’ясувалося,

що румун сам у НКВС у районних начальниках. Ліду викли-

кали до обкому партії, виписали догану за оббріхування

вірних партійців й у віці 40 років відправили в почесне

вигнання — дитячий притулок у Харкові очолювати.

Тут і перетнулися біднячка Ліда Скороход і колишня

графиня Ольга Ланська. Коли Ольга вже геть заслабла,

тільки про одне просила сиву директорку:

— Тільки сина мого в сиротинець не віддавайте… Не

люблять там таких, як ми…

— Яких?

— З колишніх… І євреїв, — прошепотіла Ольга. —

І прізвище… Боюся, щоби люди його справжню кров не

узнали… І зневажити права не маю. І що вчинити — не

відаю. Не Озеров синочок… Озер… Петро Наумович Озер.

— Я правильно зроблю, — завірила сива директорка,

і коли Петрик, якого самотня комуністка так і зали-

шила біля себе, підріс, так розтлумачила хлопцеві його

родовід: — Тато твій — Іван Озеров, був комуністом

і героєм, хоробрим танкістом, загинув у 1939 році на

Халхін-Голі.

— Чому ти не Озерова, а Скороход, мамо? — пита-

ло маля.

— Бо ми з твоїм татом не встигли одружитися,

а просто так у нашій країні прізвищ не міняють. Свої

бережуть. От і ти своє не зганьби.

У 1953-му помер Сталін, партійці згадали про стару

бойову товаришку, яка свого часу освітою керувала…

Товаришці на той час уже 60 виповнилося, та від запро-

шення переїхати до Києва й очолити державне видавни-

цтво не відмовилася. Тож зі служби в армійських лавах

танкіст Петро Озеров повернувся до матері вже не

в Харків, а в Київ. Дивувався, радів: нове життя! Каштани, гори, квартира на три кімнати в центрі, машина служ-

бова матір на роботу — з роботи возить, університет

314

поряд, а Петро ж саме тут навчатися мріяв. На філоло-

гічному.

У 1955-му став студентом. На третьому курсі зако-

хався в корінну киянку, однокурсницю Вірочку, — одна-

ково любили поезію Франка, — у 1958-му розписалися

потайки від батьків, бо Петро сказав:

— Можу чекати на тебе, хоч усе життя, а можемо

вже завтра розписатися, бо одного не змінити: ти —

моя жінка, Віро!

Півроку молодята жили кожен у своїх батьків, бо все