Покров - Дашвар Люко - Страница 72

Наумові очі стали ще більшими і скорботнішими. При-

клав долоні з тонкими довгими пальцями до Олиних щок,

зазирнув у очі.

— Як же ми врятуємо нашу дитину? Їдь! Їдь звідси,

Оленько.

— Куди? Усюди голод! Без заводу не виживу. І без те-

бе, Науме…

На цій трагічній ноті й завершилася історія кохання

Ольги Ланської і Наума Озера, бо до котельні увірвався

директор школи з двома дужими міліціянтами.

— Розпуста! Содом і Гоморра у вигляді антирадян-

ських аморальних статевих стосунків без відповідного

штампу прямо на робочому місці! — верещав. Підскочив

до Наума. — Ах ти, жиденя невдячне! Я тобі… абсолют-

но непотрібному трудящим масам елементу дав справж-

ню чоловічу роботу… Щоби ти зміцнював тіло! І дух!

А ти курв сюди скрипочкою своєю зазиваєш?! А я стежив

за тобою! От і вивів на чисту воду.

307

— Не смій зневажати мою Ольгу! — раптом тихо

і гнівно мовив Наум. — Вибачся, пес паршивий!

— Що ти сказав, жид?! — директор почервонів як

варений буряк. — Це ти мені?! Директору?! Переможцю

першого міжгалузевого зльоту баяністів?! — до міліці-

янтів: — В’яжіть ворога народу! І цю… курву його теж!

У змові вони! У мене це… слух музичний! Я чув, як вони

планували школу підпалити!

Більше Ольга Ланська ніколи не бачила Наума Озера.

Саму її три доби протримали в міліцейському відділку без

води та їжі, а потім привели до кабінету начальника, де

на Ольгу вже чекала Дуся Нечай.

— Зі мною підеш, Ланська! — заявила Дуся Нечай. —

Проведемо партійні й комсомольські збори, засудимо те-

бе як ворожий елемент, що прокрався в лави чесних бу-

дівників комунізму і соціалізму!

— Соціалізму і комунізму, — прошепотіла виснажена

згорьована Оля.

— От сука! — обурилася Дуся.

Олю затаврували комуністи і комсомольці заводу «Світ-

ло шахтаря», вигнали з роботи і гуртожитку, та не за-

арештували. Іди, куди хочеш, жидівська підстилко! Вагіт-

на Оля пішла до єдиного місця, де після розлуки з батьками

колись мала дах над головою, — до сиротинцю.

На місці старого директора сиділа незнайома сива жінка.

— Дайте хоч якусь роботу, дозвольте в притулку хоч

на підлозі спати, — благала Оля.

Може, директорка і сама горя ложкою наїлася, бо

зглянулася: вагітна Оля отримала куток біля кухні, де

могла спати вночі, а вдень ялозила шваброю підлогу при-

тулку за тарілку каші. Не зважала: всередині зростало

нове життя.

— Моє дитятко… Усе стерплю заради тебе, — гла-

дила живіт, наспівувала. — Так тато твій грав… Слу-

хай, моє сонечко.

308

Навесні 1934 року жилава акушерка пологового будин-

ку Галина Онопрієнко допомагала літньому лікарю при-

ймати пологи у виснаженої Ольги Ланської. Упізнала

вражину буржуйську, з якою в притулку була, та взнаки

не дала. Після кількагодинних важких пологів Ольга вреш-

ті народила хлопчика. Маля поклали на столик для обмі-

рів і зважування.

— Вітаю, у вас син, — чемно-чергово повідомив стом-

лений лікар, пішов до дверей, озирнувся. — Галю! Запиши

все, що слід.

— Зроблю! — слухняно відповіла акушерка.

Лікар вийшов. Галина підійшла до напівпритомної Ольги.

— Упізнаєш?

— Галя?.. Онопрієнко? — прошепотіла Ольга.

— Дівчата наші казали — ти, буржуйська хвойда,

з жидом смердючим сплуталася. Бачу, не брехали. Як бать-

ка дитини звати?

— Нащо тобі?

— Записати маю.

— Наум… Озер…

— Значить, жиденя Озеровим виродком буде? — ви-

шкірилася тупувата Галина.

Ольга завмерла. Заплющила очі…

— Озеровим… Петром.

— Так і запишемо. Хлопчик. Озеров. Зріст — 52 см,

вага — 2 кг 600 г.

— Петро Озеров.

— Не заважай! Батьки… Наум Озер і Ольга Ланська.

Ти ж Ланська?

— Ланська…

— Недовго тобі своїми брудними чоботами чисту ра-

дянську землю топтати, Ланська! Винищимо всіх тар-

ганів буржуйських!

Наврочила, підла! За півроку Ольга Ланська померла

від тифу на руках сивої директорки сиротинця, залиши-

309

ла по собі маленьку дитинку й довідку з пологового бу-

динку, де чорним по білому записано: хлопчик, Озеров,

зріст — 52 см, вага — 2 кг 600 г.

— Яку національність писати? — спитали в тодіш-

ньому рагсі в сивої директорки, яка залишила дитину

біля себе.

— Певно, росіянин, раз Озеров, — відповіла та.

— А ім’я йому яке?

— Мати Петром назвала….

— А батька як звали?

Сива директорка замислилася на мить.

— Не знаю… Мати його заміжньою не була. Померла

бідаха. Пишіть — Іванович. Іван у всякому роді є. Я, на-

приклад, теж Іванівна.

Мар’яна перебирає ксерокопії архівних документів.

— Оце і все, що вдалося знайти про життя Ольги?

— Немало. Є запис у реєстровій книзі церкви про хрещен-

ня. Тут, у Києві. Є виписка зі справи сиротинця в Харкові

про перебування там Ольги. Є архівні матеріали з заводу

«Світло шахтаря», та найголовне — ми знайшли цей безцін-

ний запис із пологового будинку. Там змінилося прізвище!

З Озера на Озерова. Певно, малограмотна медичка писала,

та добре, що зробила позначку про батьків, а то би ми Озерів

шукали й досі…

— Що сталося з Наумом? — Мар’яні тепер стає страшно

так, як єврейському скрипалеві колись…

— Помер у харківській в’язниці в 1940 році.

— Ольга знала про це?

— Ольга померла за п’ять років до того.

— А Наум… Наум знав, що її вже нема?

Пітер розуміє Мар’янин біль. Мовчить. Лиш розводить ру-

ками: такі часи були…

У кімнаті зависає тиша.

310

— Я… пам’ятаю діда Петра, — шепоче Мар’яна. — Тільки

він був не Наумович — Іванович. І казав, що його маму звали

Лідою, а тата… Ну, ясно — Іваном.

П’яте коліно. Петро і Віра. Дід і бабця.

Полтавчанка Лідія Іванівна Скороход посивіла в дев’ять

років. Її, малу, в семирічному віці, безземельні батьки-бі-

дахи віддали на три роки в найми — в Кишинів, до взут-

тєвої майстерні пана Менахема Майзеля. Отримали від

пані Двойри Майзель гроші за дитину, та й забули про

неї. А пишна пані Двойра, яка мала трьох дорослих синів

у Варшаві, прикипіла до наймички.

— Менахем, у нас є донька, — сказала чоловікові.

Сивий пан із вічним гвіздком за щокою усміхнувся: аби

тобі радість, Двойро. Пані дівчинку не те, щоби балува-

ла, — всього навчала, як турботлива мати. І як олію

зекономити, коли рибу смажиш, і як файно фартушок

зав’язати, щоби бант, як накрохмалений, стирчав, і гра-

моти, і як гроші рахувати. І на піаніно. За рік затуркане

дівча вже і читало, і бринькало на інструменті, а пан

Майзель власноруч обвів спеціальним олівцем малу ніжку