Покров - Дашвар Люко - Страница 76

та ще і єврей.

— Думаю, ми просто не знаємо всіх таємниць, — відпо-

вів Валя.

— Навряд і взнаємо, — сказала баба Ната.

— Може, Хотинського розколоти? — Поля напружено

зиркнула на Мар’яну. — Мусь, давай завтра зранку до Кри-

вошиїхи сходимо. Узнаємо, як наш збитий льотчик, спробує-

мо у нього дізнатися. Він, як виявляється, багато чого про

тебе нарив.

— До Кривошиїхи в хату ніхто не ходить, — мовила Аїда. —

Мені Марія розповідала. Хто сунеться — того і жене. «Як

зможу допомогти, сама прийду», — відповідає.

324

Мар’яна витерла сльозу, посуворішала, наче згадка про

Хотинського одразу вимагала брати в руки сокиру й бігти до

нього з кримінальними намірами.

— Скоро з канадського банку приїдуть. Листа Перпетуї

привезуть. Така процедура — маю спочатку прочитати листа

з її настановами. Може, з нього щось зрозумілим стане.

— А я би Хотинського попитала, — наполягала Поля.

— Та які розмови, коли замість яєць яєчня?! — буркнула

баба Ната.

Хотинський сходив болем і ядучим безсиллям, що мордувало

сильніше за біль. Стогнав, сичав на твердому дерев’яному

тапчані в темній халупці Кривошиїхи, підвестися сил не мав —

люто зиркав очима навкруги: де я?! Куди мене притягли? Темні

стіни з поїденого дерев’яного бруса, білена піч, трави оберем-

ками, пляшки й банки з якоюсь гидотою, коти під ногами —

ходять ліниво, а очі насторожені… Це навіть не Гоголь: збоче-

ний етно-Хічкок!

До халупки входить Кривошиїха, подає Хотинському чашку

з украй смердючим відваром.

— Пий, як здохнути не хочеш!

— Пішла ти! — жбурляє чашку на підлогу.

Коти вигинають спини, йдуть на Хотинського.

— Дай мій мобільний! — хижо вимагає Хотинський. —

Треба викликати «швидку»! І міліцію! Мене ледь не вбили!

— Не допоможуть тобі лікарі й міліція! Я допоможу…

— Дай мобільний, стара потворо! — хрипить од люті. — Бо

я тебе голими руками задушу!

Кривошиїха всміхається похмуро.

— Бабі моїй Кривошиїсі грозили, прабабі Кривошиїсі, її

прабабі Кривошиїсі, то куди вам… Ми — Сіркової крові, а хто

свою кров не ганьбить, тому вона — покров! Захист надійний…

— Щоб ти здохла!

— Сам до ранку сконаєш, як мене не слухатимеш!

— Дай мобільний!

325

— Головою думай, чоловіче!

Різкий біль скручує думки в правильному напрямку. Хотин-

ський задихається, руки тремтять.

— Дай… твоєї трави!

Кривошиїха киває похмуро, виходить із халупки, наче на-

дворі цілюще джерело з смердючим відваром із землі б’є, за

мить повертається з повною чашкою. Хотинський жадібно п’є,

відкидається на тапчан. «Дайте мені тільки вибратися… —

пульсує зла думка. — Я вас усіх… Усіх!»

— Усіх не подужаєш, — баба дивиться Хотинському в очі.

— Відчепися! Я спатиму! Що ти мені дала? Снодійного?

— Розповісти про що думаєш? — питає баба.

— Ні!

— Розповім! То теж лікує!

— Годі! Краще дай якогось знеболювального!

— Думаєш… — Кривошиїха не зважає. Всідається на міц-

ний табурет навпроти тапчана, веде: — Думаєш, є ще надія

гроші нові зі старих паперів собі забрати. А її нема. Ніщо не

допоможе…

— А я спробую!

— Не дозволю!

— Ти? Як? — сипить, стогне.

— Та просто. Отут і лишишся. А як сконаєш — котам віддам.

Хотинський жахається, бо в бабиних очах і промінчика сміху.

— Я пожартував…

— Ні. Збрехав. Ти завжди брешеш…

— Подумаю… над твоїми словами… при нагоді, — Хотин-

ський врешті усвідомлює: оця халупка, оця баба на сю мить

і є його найбільшою небезпекою, і вже годі бикувати, треба

приспати бабину спостережливість, аби якось чкурнути… Ко-

ли сили будуть…

— Ні! Знову брешеш! Думаєш ти, що вишкрябаєшся з цієї

халепи. Що здоров’я пігулками зміцниш, знайдеш Мар’яну…

Псуватимеш її життя нескінченно й затято, аж поки не висна-

житься, не скаже: «Здаюся! Ти переміг!» — Кривошиїха

326

замовкає, гладить кота, що скаче їй на коліна. — Одного не

знаєш… Хлопець, якого ти зарізав, не помер. Живий. Є Мар’я-

ні захист. Непростий захист. По крові.

— Живий?

— Тільки рипнися, чоловіче. Загримиш за ґрати! Свідок є,

як ти хлопця вбивав. З мобільним свідок. Ти на мобільному.

— Брешеш!

Баба всміхнулася сумно.

— Забудь про легкі гроші. Легких грошей не буває.

— І що буде? Віддаси мені мобільний свідка?

— Не торгуйся. Просто вір. Відчепишся від Мар’яни, і я про

все забуду.

Хотинський глипає на бабу ошелешено.

— Чому ви мені помагаєте? — і сам не помічає, як із гид-

ливого «ти» переходить на шанобливе «ви». — Я ж — лайно,

як вас послухати!

— Мати тебе покинула, коли малим був. Батько одразу ж

мачуху в дім привів… — замовкає, дивиться на Хотинського. —

Била? — хитає головою. — Била…

— Звідки ви… — Хотинський шаленіє.

Баба супиться.

— Десь вона є на землі… Мати твоя. Не кидала сина. Збре-

хали тобі.

— А що ж…

— Не знаю! Мачуху запитай!

Хотинський кам’яніє. Очі зволожуються стрімко й невтримно.

— Жінка одна тебе любить, — продовжує баба. — Знає,

що ти лайно, а любить. Віддяч! Як не коханням, то хоч вірністю.

За три дні після драматичної пригоди в Дорошівці Мар’яна з По-

лею повернулися до Києва, бо з ін’юрколегії повідомили: летять

канадійці з Перпетуїним листом. Мар’яна йшла до вже знайо-

мого офісу сама — Поля одразу по приїзді поїхала в бік Бро-

варів, хоч Мар’яна благала: «Почекай на мене, давай разом».

— Не можу… — сказала Поля.

327

— А раптом мене знову Хотинський підстерігатиме?

— Нащо я лишила твоїй бабі молоток?.. — тільки й відпо-

віла Поля з прикрістю. — Дала би тобі зараз.

Мар’яна обійняла подругу: «Ти там… обережно».

— І ти… — відповіла Поля.

Біля офісу на Мар’яну вже чекав Пітер.

— Як дісталася? Без пригод?

Мар’яна роззирнулася — нікого.

— Нормально.

— Хотинського бачила?

— Ні, — відповіла після напруженої паузи. — Чому питаєш?

— Не зважай! — Пітер жестом запросив Мар’яну до офісу,

де в кабінеті Стороженка зібралася чимала компанія: сам Сто-

роженко, його спокійні й рухливі колеги, які приїжджали по

Мар’яну в Дорошівку, двійко незнайомих Мар’яні чоловіків

з однаковими бейджами на лацканах. Підвелися, побачивши

дівчину, чемно представилися: співробітники «Банку Монреа-

ля». Після п’ятихвилинного обміну люб’язностями всі врешті

розсілися, представник канадського банку відкрив кейс, про-

стягнув залитий сургучем конверт у пластиковому пакеті чомусь

не Мар’яні, а Стороженку. Швидко заговорив англійською.

— У пакеті конверт і юридично завірена довідка банку про

те, що цей конверт є оригінальним, — шепотів Пітер Мар’яні,

перекладав. — Він зберігався в банку з квітня 1881 року до-

нині, жодного разу не відкривався, не оброблявся ніяким

випромінюванням, не переміщався, не покидав банківського

сховища… У квітні 2011 року згідно з бажанням клієнтки банк

розпочав пошуки спадкоємця, які на сьогодні вважає успішно

завершеними за допомогою юридичної фірми Пітера Кравчука

та української ін’юрколегії.

Канадець замовк. Стороженко уважно читає довідку, дістає

конверт із пакета, ковзає поглядом по присутніх.

— Виконуючи останню волю пані Перпетуї Маркової До-

рош, у присутності уповноважених української і канадської

юридичних служб, а також представників «Банку Монреаля»

328

передаю цей конверт на ознайомлення Мар’яні Валентинівні

Озеровій як юридично встановленій особі-спадкоємиці.

Простягує конверт Мар’яні.

— Прошу, пані Озерова.

Мар’яна бере конверт. Завмирає. Дивиться на Пітера.