Покров - Дашвар Люко - Страница 77

— Мені страшно… — признається.

— Усе добре, заспокойся, — усміхається Пітер. — Пога-

них новин не буде.

Мар’яна видихає і торкається мотузки, якою обмотаний

конверт: сургуч тріщить, розсипається.

— Найкраще підтвердження оригінальності конверту, —

зауважує Стороженко.

Мар’яна дістає з конверта складений учетверо аркуш по-

жовклого цупкого паперу, розгублено зиркає на присутніх

чоловіків.

— Уголос читати?

— Як вам зручніше, але ми тут зібралися саме для того, аби

юридично зафіксувати зміст листа, у якому, певно, містять-

ся конкретніші розпорядження щодо спадку, — відповідає

Стороженко.

Мар’яна розгортає аркуш… Очі чіпляються за рівні рядки…

Забуває про присутніх.

Шановний нащадку славної крові Яреми Петріва Дороша.

Смиренно благаю прочитати це послання від грішної

Перпетуї Маркової Дорош з терпінням, без осуду й гніву.

Гірка доля подарувала мені лиш один промінь — доброго

янгола мого Ярему Петріва Дороша. Заради грішного ко-

хання забула я Божі заповіді, довірилася долі, народила

в гріху сина Гната від Яреми Петріва Дороша, хоч про це

не знала жодна жива душа християнська. Бо щоби захис-

тити невинне дитя перед людьми, дати йому чесну фа-

мілію й гідне життя, за півроку до народження Гната

пан Ярема умовив мене повінчатися з паном Самійлом

Дорошем, своїм немічним старим розбитим паралічем

329

дядьком. Мріяв мій добрий янгол, що житимемо ми разом,

радітимемо Гнатові, турбуватимемося про старого Са-

мійла й чекатимемо смиренно, коли Господь покличе до

себе пана Самійла й пані Станіславу, вінчану дружину

пана Яреми. Бо тільки після їхньої смерті судилося нам

бути разом без осуду людського і ганьби. Та Господь пока-

рав нас, грішних. Забрав доброго янгола мого, залишив із

малим дитятком і немічним Самійлом на руках. День і ніч

молилася я, щоби Господь простив нас, грішних, щоби да-

рував спокій душі раба свого Яреми. Та Господь послав ме-

ні нове випробування. Завітала до дому нашого прочанка,

Божа людина, повідала страшну правду. Що дізналася про

кохання наше вінчана дружина пани Яреми, била Богу по-

клони, щоби звів пана Ярему в могилу, а рід його прокля-

ла до сьомого коліна — щоби жили нащадки пана Яреми

в смутку і злиднях, щоби сьоме коліно стало останнім,

щоби після нього не лишилося Дорошів серед живих…

— Господи! — Мар’яна відірвалася від листа, задихнулася.

— Усе в порядку, Мар’яно? — стривожено спитав Пітер.

— Не думаю… — знову увіп’ялася поглядом в аркуш.

…Крихітна безпомічна піщинка я в морі Божих промислів,

та не можу без сліз сердечних думати про страшне про-

кляття. Молюся Господу, щоби карав мене, не нащадків

славного роду Дорошів. Заради збереження крові Доро-

шевої дала я обітницю Господу, що ніколи собі на потре-

бу й півкопійки не залишу, крім скромної їжі й чистої

води. Що день у день складатиму все, що маю, до одної

скрині, а скриню ту заповім нащадку в сьомому коліні

доброго янгола мого Яреми. Хай кожен золотий, политий

сльозами й молитвами грішної Перпетуї, допоможе всто-

яти перед прокляттям, продовжити рід Дорошів. Та пе-

ред тим благаю нащадка пана Яреми, який продовжив

його рід по лінії сина його Валеріана, що народився від

330

вінчаної дружини пана Яреми пані Станіслави, без гніву

прийняти в серце правду: прямим нащадком пана Яреми

є і той, хто продовжив його рід по лінії сина його Гната, якого народила я, грішна Перпетуя Дорош, у дівоцтві

Ізоватова. Смиренно прошу стряпчих, доброчесних свід-

ків, серед яких неодмінно мають бути добродії з «Банку

Монреаля», засвідчити мою волю: наступні розпоряджен-

ня щодо спадку можна виконати тільки в присутності

як прямих нащадків пана Яреми Дороша по лінії його сина

Валеріана, так і прямих нащадків по лінії його сина Гна-

та, за умови, що вони є серед живих християнських душ.

Благаю їх прийняти одне одного без злостивості й заз-

дрощів заради збереження крові Дорошів. І простити нас,

грішних. Якщо ж нащадків по одній із ліній Бог не лишив

жити, всі права на спадок я передаю нащадкам по тій

лінії, яка ще жива.

Перпетуя Маркова Дорош, у дівоцтві Ізоватова

Монреаль, 1881 рік

Мар’яна відірвала очі від послання Перпетуї, глянула на при-

сутніх — чоловіки завмерли, в очах питання.

— Читайте… — прошепотіла приголомшено, простягнула

аркуш Пітеру, і всі довгі півгодини, поки чоловіки ретельно

вивчали документ, обережно передаючи його з рук у руки

й ставлячи якісь позначки в своїх нотатниках, все дивилася на

зламаний сургуч. «І я, і Ярко… від Яреми… Сьоме коліно, ос-

танні Дороші? Прокляті? Помремо, ніхто після нас не лишить-

ся? Так он чому Кривошиїха казала, що ніколи дитинки не

матиму! Як страшно!»

— Неймовірний віраж, — урешті подав голос спокійний

співробітник ін’юрколегії. — Виникають питання.

— У нас є відповідь, — зауважив Стороженко. — Усі звер-

нули увагу? В останніх рядках чітко вказано: нащадок по лінії

Гната, офіційного сина Самійла Дороша, за твердженням Пер-

петуї — сина Яреми… має бути присутнім, якщо… Я процитую! —

331

увіп’явся очима в аркуш. — «…за умови що вони є серед

живих християнських душ», — повернувся до рухливого

колеги: — Потрібне свідоцтво про смерть Ярослава Раєвсько-

го-Дороша. Якомога скоріше!

— Почекайте! — смикнулася Мар’яна.

Пітер зблід, завмер.

— Перепрошую? — витягнув шию Стороженко.

— Ні… Нічого, — Мар’яна прикипіла очима до сургучу. —

Листа Перпетуї можу собі забрати?

— Трохи пізніше, коли завершимо зі спадковими справа-

ми, — відповів рухливий. — Зараз можемо зробити вам копію.

Стороженко підвівся, обійшов стіл, відсунув крісло, допо-

магаючи розгубленій Мар’яні підвестись.

— Розумію… Надто багато емоцій. Відпочивайте, пані Озе-

рова. У нас пара днів піде на юридичне оформлення послання

Перпетуї як такого, що прямо впливає на наступні кроки

щодо спадку. Запросимо свідоцтво про смерть Ярослава Ра-

євського-Дороша, а потім зв’яжемося з вами. Вас підвезти?

— Ні… — Мар’яна сунула до виходу, все озиралася на Пі-

тера — навіть голови в Мар’янин бік не повернув: блідий,

напружений, крутив олівець, супився.

Мар’яна вже взялася за ручку дверей, серце тягнуло назад.

Завмерла. Озирнулася до заклопотаних чоловіків у кабінеті —

уже діяли, зібралися докупи, щось тихо і жваво обговорювали.

— Він живий! — видушила винувато.

— Перепрошую? — не зрозумів Стороженко.

— Ярослав Раєвський-Дорош — живий! І я… приймаю

його в серце… Без злостивості і заздрощів… Заради збережен-

ня крові Дорошів…

Поля зникла. Уже під вечір, коли розбита й ошелешена Мар’я-

на дісталася хрущовки на Воскресенці, десять разів поговори-

ла з батьками й бабцею, запевняючи — все гаразд! — коли

розхристані думки — гроші, Ярко, Дороші, прокляття, гріх, —

врешті вишикувалися за значущістю — дитина, прокляття, все

332

решта, — коли наплакалася — сьоме коліно, зурочена, ос-

тання… Тому й дитини не народить? За що?! За похіть якоїсь