Покров - Дашвар Люко - Страница 81

— Я би хотіла почути роз’яснення від вас… Більш прости-

ми словами, без усіх цих «благань», «молитов», — відповіла

345

Мар’яна. Зиркнула на Ярка. Мовчав. Дивився на Мар’яну

і мовчав. «До біса!» — очі відвела, повернулася до Сто-

роженка.

Той підвівся. Ходив кабінетом, пояснював:

— Перше! Пані Озерова і пан Раєвський не мають права

укладати поміж собою шлюб і народжувати дітей, якщо не

хочуть, щоби в монастирях Чернігівської… «губернії» монахи

років сто раділи спадку Перпетуї.

— Нащо нам інцест?! З цим усе зрозуміло, — погордливо,

як Аїда, смикнула плечиком Мар’яна. — Прошу, далі.

— А далі вам пощастило, шановні спадкоємці, бо у нас був

випадок, коли спадок призначався двом, а законно претенду-

вала на нього, здається, двадцять одна особа, — відповів Сто-

роженко. — А вас лише двоє.

— Може, прокляття допомогло? — усміхнувся спокійний.

— Ми констатуємо факт, — продовжив Стороженко. —

Спадкоємців двоє, причому не двоє на одній лінії, а по одному

на кожній. Тож сміливо ділимо спадок навпіл. І ви… — звер-

нувся до Ярка й Мар’яни, розвів руками, — продовжуєте мрі-

яти про нього аж доти, доки не знайдете пари, не повінчаєтеся, як просить сердешна Перпетуя. Отоді отримаєте по одній п’я-

тій частині спадку.

— Скільки це? — не втрималася Мар’яна.

— «Банк Монреаля» вже надав нам деякі розрахунки, —

Пітер гортав папери, знайшов потрібний. — У скрині п’ятсот

сорок дві золоті монети різної ваги й номіналу. Їх розділять за

вагою, кожен зі спадкоємців після виконання першого пункту

вимог зможе отримати приблизно п’ятдесят чотири монети.

Крім того, і це основне, в грошовому вимірі після виконання

першого пункту вимог кожен спадкоємець отримає приблизно

десяту частину відсотків, які накопичилися за сто тридцять

років. У банку поки йде повний перерахунок, але відсотки сяг-

нули трьохсот відсотків від вартості спадку.

— Мільйони? — спитала Мар’яна.

— Мільйони, — кивнув Пітер.

346

— Основну ж частину спадку кожен отримає після того, як

матиме дитину в законному церковному шлюбі, — продовжив

Стороженко. — І, слава Богу, нашій трепетній Перпетуї не

спало на думку тут виставити ще низку додаткових умов. На-

приклад, про досягнення дитиною певного віку чи, наприклад,

її стать. Добре, що не виділила рік вам на таку делікатну спра-

ву. Нормальний заповіт, повірте мені. Без викрутасів!

— Мені все зрозуміло, — Мар’яна зажурилася при згадці

про дитину. Спробувала підтримати себе оптимістичними дум-

ками про репродуктологію, альтернативні методи, навіть під-

куп чи всиновлення.

— А ви, пане Раєвський.. — Стороженко підійшов до Ярка,

побачив розстібнутий ґудзик на його сорочці, застібнув, усміх-

нувся. — Ви мовчали увесь час. Розумію… Надто багато при-

голомшливої інформації для одного дня. Пані Озерова встигла

познайомитися з посланням Перпетуї раніше, їй легше, а ви…

— Мені все зрозуміло, — відповів Ярко.

Перестрілись очима. Ярко дивився на Мар’яну ошелешено

й здивовано.

— Отже, на сьогодні все? Побігли наречених собі шука-

ти? — зухвало запитала Мар’яна Стороженка. Підвелася.

— Ні, ні! Тепер маємо письмово зафіксувати вашу згоду

з вимогами нашої шановної Перпетуї. Зараз ми підготуємо

документи…

— Я не згоден, — Ярко підвівся, знизав плечима. — Ви-

бачте, — пішов до дверей.

У Мар’яни щелепа відвалилася, та впоралася — ніхто не

помітив, — вигукнула Яркові услід:

— Дякую, братику!

За Ярком біг Стороженко:

— Не поспішайте, не робіть дурниць, юначе! Ваш підпис лише

засвідчує, що ви все ще у грі. Ну, не вийде за рік… Що ви втра-

чаєте? Нічого. А якщо ви зараз відмовитеся, назад ходу не буде.

— Вибачте, — Ярко винувато усміхнувся й вийшов із

кабінету.

347

Розгублений Стороженко глянув на Мар’яну.

— Несподівано, але… вітаю. Ви лишилися єдиною спадко-

ємицею, — насупився, глянув на співробітників. — Може,

хлопець хворий? У нас є інформація щодо його осудності?

Хтось перевіряв, чи не лікувався він у психіатра?

— Шеф, його хвороба — неповага до свого роду, — іро-

нічно відзначив рухливий співробітник ін’юрколегії.

— Думаю, у нього просто інші життєві принципи, — сумно

зауважив Пітер.

— Якщо вдуматися, дурнішого способу стимулювати про-

цес дітонародження я не пам’ятаю, — сказав спокійний.

— Невже? — здивувався Стороженко. — А як на мене, то

все логічно: гроші молодій сім’ї потрібні завжди. Правда ж,

пані Озерова?

— Може, почнімо оформлювати документи? — спитала

Мар’яна. — Я вже втомилася… — додала й чомусь відчула

себе останнім лайном.

Розділ 11

Неможливе

Пітер наче відчував: Мар’яні кішки на душі шкребуть, —

опікав делікатно, шляхетно. Жодного разу не нагадав, як

узимку пробудив дівчину на Майдані вдосвіта, прошепотів: «Ти

запала мені в серце»: поклав мрію в глуху скриню, зачинив,

сховав у найдальший куток. А Мар’яна все уважніше придив-

лялася до чемного освіченого земляка з громадянством Канади.

Теж варіант. «Мусь, ти чьо… Варіант — супер!» — сказала би

Поля. Мар’яна з Пітером зустрічалися щодня — будь-який

рух у спадковій справі вимагав документальних підтверджень.

Пітер допомагав розібратися з юридичним крутійством, про-

воджав до рогу, завжди пропонував альтернативу:

— Викликати тобі таксі чи прогуляємося?

Усе частіше Мар’яна просила:

— Прогуляймося.

Тинялися київськими вулицями, тягнули одне одного до

улюблених місць, бо обоє тут народилися, виросли…

— Ти давно переїхав? — цікавилася Мар’яна.

— Після сьомого класу, так що спогадів лишилося немало.

— А з приводу повернення в Україну… Жартував?

— Ні.

349

— А сім’я?

— Дружина пішла до іншого. Забрала синів.

— Вибач, чому? Не відповідай, якщо болить.

— Уже вилікувався, — Пітер знизував плечима. — Чому

пішла? Не знаю. Мені взагалі дуже важко зрозуміти мотиви

жінок. От ти…

— Ага… Я!

— Невже не помічала, наскільки Хотинський холодна

і прагматична людина?

— У мене були на нього плани, — признавалася Мар’я-

на. — Тобі важко зрозуміти… Ти здобув гарну освіту, маєш

бізнес. А тут… Якщо ти залишишся для того, аби освіжити

світлі спогади десяти-дванадцятирічного хлопчика, на тебе

чекає неймовірне розчарування.

— Я — реаліст.

— Справді? А мені здавалося, романтик.

— Чоловіки змінюються, коли поряд… — Пітер замовкав,

та одного разу дружньо цьомнув Мар’яну в щоку, додав: —

…близька людина.

Знітилася, спитала в лоба:

— Ти кохаєш мене?

Саме сиділи на відкритому майданчику кав’ярні на Подолі.

Пітер відставив кухоль із пивом, кивнув — так.

— Тоді… — Мар’яна дивилася Пітерові в очі. — Пропоную

тобі свою руку і серце.

Пітер усміхнувся сумно.

— Поспішаєш виконати умови Перпетуї?

— Дуже поспішаю!

— Чесно…

— Хіба погано? Я тобі не байдужа, ти мені — справжній

друг. Так поможи, Пітере! Польці точно захмарну заставу суд

визначить, я ж маю її викупити! Більше нема кому! Я тільки

заради цього…

— Мар’яно, я, звісно, тебе розумію, але… Якби ще йшлося

про те, щоби забігти до рагсу, розписатися… Але — вінчання!

350

Перед Богом присягтися одне одному у вірності… Як ти собі це

уявляєш?..

— Дідько, вінчання! Вибач, забула, що треба повінчатися.

Проїхали.

— Зачекай… — Пітер задумався. — А давай так… Дійсно,

розпишемося. А чи просто житимемо разом. Для заповіту те —