Покров - Дашвар Люко - Страница 87

чаю, водички?..

— Дитина від Ярка… Від другого спадкоємця. І ми не вінча-

ні. Потім якось… Тож можете сповіщати ченців у чернігівських

монастирях — грошей у них побільшає.

— З цим варіантом нам ще довго мордуватися.

— Чому?

— У заповіті йдеться про монастирі Чернігівської губернії,

а не нинішню Чернігівську область. Є думка, що на спадок

можуть претендувати лише ті з них, які існували на той час

і продовжують існувати нині. Повірте, марудна справа, але ми

впораємося.

— Чим можу допомогти? Маю написати відмову чи щось

інше?

Стороженко головою хитнув — ні! Постелив перед Мар’я-

ною на стіл копію Перпетуїних розпоряджень.

— Ми наново проаналізували заповіт. Цікава картина вима-

льовується. У всіх пунктах Перпетуя чітко наголошує на тому, як розпорядитися спадком — золотими монетами, і як відсотка-

ми — грошима, які має виплатити банк. От дивіться! Пункт

перший. Наказує поділити навпіл золото й відсотки. Те саме

в пункті три і далі… А от пункт два… Де мова йде про злиття двох

ліній в одну… Про вас із паном Раєвським, власне… Тут Перпетуя

наказує віддати спадок ченцям… Але ж про відсотки — ані слова.

— І ви вважаєте, що ми з Ярком…

— Так! — кивнув Стороженко. — Ви з паном Раєвським

цілком можете претендувати на відсотки. У нас були подібні

прецеденти: справа важка, але є за що боротися.

— Канадці допоможуть?

373

— Не допоможуть! У них гарні юристи, один Пітер Кравчук

чого вартий. Вони не гірше від нас розуміють — пункт два не

містить жодних розпоряджень щодо відсотків у разі злиття

ліній роду — і зроблять усе можливе, щоби відсотки назавжди

залишилися в банку.

— Це законно?

— Принаймні не протизаконно. Як для них, так і для нас.

Але давайте вже про наших баранів. Ми представляємо укра-

їнських спадкоємців. Якщо ви довірите нам відстоювати ваші

інтереси, то ми…

— Довіряємо! — поспіхом кивнула Мар’яна.

Скільки їхала до Дорошівки, все усміхалася: невже?! Невже

після всіх тривог, пригод і мордувань історія, яка й почалася з по-

шуків грошей Яреми Дороша, подарувала предків, кохання,

рідну кров, закінчиться грошима Яреми і Ярко з Мар’яною таки

отримають хоч щось із мільйонів, схованих у «Банку Монреаля»?

— Добра новина, — сказав тато, підійшов до Мар’яни,

спираючись на палицю, обійняв.

— Як ноги? — Мар’яна підтримала тата попід руку: Валя

підвівся, як упали пізні осінні груші, та і досі Мар’яні здавало-

ся, що тато може впасти.

— Усе добре, доню. До могил твоїх бабусі й дідуся ходив.

Розповідав їм… Що вічний спокій знайшли біля руїн, де жили

предки. Біля маєтку був. Дивне відчуття.

— Чудове відчуття! — розсміялася Аїда. — Це ж щастя!

Валя ходить! Мар’яна скоро розбагатіє… Я бабусею стану, —

сіпнула бабу Нату, яка вовтузилася біля газової плитки. —

Мамо! Та скажи хоч щось!

— А ціна за те все яка? — спитала баба Ната.

— Дрібниці! — відповіла Мар’яна легковажно. — Ін’юр-

колегія забере частину відсотків. За послуги.

Ціна яка?! День минув, тиждень, два… Весна задзвеніла, бе-

резень сніги підмочив! — а Мар’яні все не йшло з голови

бабине питання.

374

— Ціна яка? — страх повернувся. Сіпав душу, виставляв

перед очі то Ярка, то крихітну, ще ненароджену дитину,

і тільки одне ясно: не дізнатися Мар’яні, чи розвіялося про-

кляття, поки не з’явиться на світ Божий восьме коліно роду

Дорошевого.

— Усе буде добре! — моторошні думки про проклятий рід

не відступали.

Який уже Бог? Предкам молилася! Щодня сунула до руїн

Дорошевого маєтку, всідалася в курильні, і вже без папірця,

без підказки, вимовляла 126 імен.

— Поможіть! Дайте Яркові живим повернутися! Він… до

батьків своїх має мене повезти в Ізюм. Вони там… Після того

як Ярко з Біджо і Авророю їх із сепарських підвалів у Слов’ян-

ську витягли. Біджо через це загинув. Хіба дарма? І я маю

Ярка зі своїми познайомити. Поможіть! Дайте дитині моїй

народитися! Здоровою! Благаю… Бо я ж не житиму, якщо ди-

тина… — притискала до грудей пузате золоте сердечко. —

І німець… Фон Лютцофф… І твою душу прошу, якщо любив

Олександру… І ти поможи! І ви всі… Всі, хто чує мене!

У руїнах гудів вітер, на небі затріпотіла душа юного Курта

фон Лютцоффа.

Наприкінці березня Мар’яна зазбиралася до Києва.

— На серці неспокійно, — довірилася бабі Наті. — Наче

має статися щось погане.

— Тобі зле? — перелякалася бабця. — То через мене!

Курю надворі, а дим у хату.

— Бабцю, не кажи дурниць. Нормально почуваюся! Але

краще не ризикуватиму. Вже сім місяців, за два — наро-

джувати. Ляжу в стаціонар до пологів, якщо треба. У мене ж

нирки…

— Не відпущу тебе саму, квітко моя, — бабуся обійняла

онуку. — Хай мати з тобою поїде. Аїда хоч і галаслива, та іно-

ді то навіть корисно. Нагляне за тобою, — роззирнулася, гук-

нула: — Аїдо! Ти де?!

375

Аїда не чула — Валя саме прилаштував до телевізора нову

антену, яка ловила не тільки УТ-1, а й «1+1», «Тоніс» і «ТЕТ».

— Нарешті! «95-й квартал» ще показують? — клацала

пультом, наштовхнулася на новини. Залишила. Дивилася на

яскраву кольорову картинку про страшну війну. Зітхнула гірко, вже хотіла перемкнути, бо серце не витримувало, та на екрані

з’явився… Славко Шуляк. Насторожилася, зробила голосніше.

— Наша волонтерська організація звертається до всіх не-

байдужих українців! — упевнено говорив Шуляк не в мікро-

фон тележурналістці, прямо в камеру, Аїді… — Ми збираємо

кошти нашим хлопцям, які воюють на сході, захищають нас із

вами! Нашим воїнам потрібні тепловізори, приціли, взуття,

теплий одяг… Не залишайтеся осторонь!

Тележурналістка смикнула мікрофон до себе.

— Банківські реквізити волонтерської організації В’яче-

слава Шуляка, відомого мецената, який допомагав Майдану

і тепер помагає фронту, ви бачите на екрані. Також ви можете

знайти інформацію на нашій сторінці в Інтернеті…

— Чого це ти зблідла? Знаєш його? — почула Аїда за спи-

ною материн голос.

Клацнула пультом — досить кіна! Озирнулася до матері.

— Ні… З чого взяла? — пішла кімнатою, виглядала у вік-

на. — А Валя де?

— Надворі. Що з тобою?!

— У столицю би на день-другий… — люто прошепотіла Аїда.

— Хоч раз ти мої думки читаєш, — усміхнулася бабця. —

Збирайся, Аїдо. За Мар’янкою наглянеш у Києві, а я тут — за

твоїм Валею.

Виїжджати вирішили того ж дня під вечір, коли рейсові

автобуси напівпорожніми поверталися до столиці. Уже зі-

бралися, уже Мар’яна тата обійняла — аж живіт скрутило

різким болем.

— Мамо… — прошепотіла перелякано, очі на лоба. При-

лягла на диван: зараз, зараз… — Як же боляче, мамо!

376

— Господи! — приголомшено вигукнула Аїда. — Валю,

мамо! У неї ж пологи почалися! Що робити? Валю, дзвони

в «швидку»!

— У район чи в Київ?

— Який Київ?! До Києва сто кілометрів! У район! Господи,

мамо! — Аїда вчепилася в стару. — Що робити?!

— Пельку спершу заткни! А потім… подивимося, — не так

уже впевнено відповіла бабця.

Мар’яна змокла й виснажилася вкрай: сили стікали не потом,

кров’ю. Не бачила, як навколо метушаться перелякані Аїда

й бабця Ната, як тато, який ніколи не виявляв релігійних по-

чуттів, тихо молиться в сусідній малій кімнатці.

Марила: перед очима в чорному безкінечному просторі

круж ляли злі люди: насміхалися, реготали відверто й гнівно, намагалися вчепитися в русяве волосся, вимагали крові… Їх

відганяли інші: приймали на себе удари, тримали одне одного

за руки, утворюючи навколо Мар’яни живий захисний покров.