Сакрал - Хомин Iрина - Страница 28

Тремтячими від нервів пальцями поспіхом набрав домашній телефон Олександра Януша. Довго чекати не довелося. Відповів, звичайно, не господар, але інформацію таки надали. Що знав, те й дізнався.

— Ні, вона не ночувала в батьковому будинку. За останніх кілька днів бувала тут тричі. Перед тим кілька тижнів взагалі не з'являлася…

— Вона була в Карпатах.

— Сьогодні зранку туди їздили люди, зараз її в Карпатах немає.

— І ніхто нічого…

— Не знає, — продовжили фразу за Валентина.

— Похорон післязавтра?

— Більше чекати не можемо.

— Я зараз же виїжджаю до Львова. Олександр мав стати моїм тестем, у нас були чудові стосунки, і я першочергово займуся пошуком Терези. Це вже сто відсотків.

«Це вже сто відсотків, — повторив собі недоречну фразу, коли поставив апарат на тумбочку і кинувся одягатися. — З-під землі дістану. Кого завгодно на ноги поставлю… Ти зі мною так не вчиниш».

Гроші справді роблять багато, і, сидячи в м'якому кріслі літака, він уже знав, що в аеропорту його зустрінуть люди і він зможе відразу ж взятися до справи. Досить розважатися з дівчатами. Тут його власна з-під вінця планує втекти.

Ох, і пошкодує про це Тереза! Тепер вона знатиме, з ким має справу.

В пам'яті спливали моменти їх знайомства, випадкові зустрічі, що стрімко переросли в досить серйозні стосунки. Валентин звик до легких перемог. Тереза винятком не стала. Але втримати її було значно важче, ніж інших. Не можна сказати, що жінки часто йшли від Валентина. Радше навпаки. Але Тереза… їй було байдуже, чи матимуть стосунки продовження. А стосунки на рідкість виявилися рівноправними (беручи до уваги бізнес її батька). Як людина, Тереза, може, трішки відрізнялася від інших. Зовсім трішки. Своєю нереальністю. Власне, Валентин був готовий поклястися, що деякі дівчата варті були набагато більше. Але в них не було такої чудової родини…

Тереза ж, мабуть, на все життя залишиться примхливим, ні на що не здатним дитятком. Сама по собі вона нуль. Не може себе забезпечити. Не може вирішити власних найдрібніших проблем. Не пробивна.

І ось це дитятко вирішило пограти в дорослі ігри. Не рипалася б, жила б як у Бога за пазухою. Він завжди вирішував би всі справи, забезпечував дітей і її усім необхідним. А скільки їй потрібно для щастя? Хатинку в Карпатах і можливість малювати. Творитиме свої шедеври, по кілька тижнів сидітиме у своєму селі, а він, Валентин, в цей час зможе дуже добре розважитися з іншими. Він знав, що Тереза вже зараз відчуває свою провину через майбутню заклопотаність, думає, що чоловіку це не сподобається… І підливав олію у вогонь — фразами, словами, докорами…

Але ж це так має бути, адже чоловік — глава сім'ї. І своє верховенство Валентин вбачав не лише в матеріальному забезпеченні, але й у здатності безкарно обдурювати жінку.

Тож все давно прораховано наперед, на роки, прораховано без Терези, і вона не має жодного права порушити його плани, — так вважав Валентин, і його кидало в жар від думки, що Тереза Януш, це дурне безпомічне дитятко, посміла виказати супротив.

Хвиля обурення гадюкою душила горло. В грудях пекло. Пальці від злості дряпали поруччя крісла. Почуття люті, що кипіло в душі, змішалося з думками і стало не то ненавистю, не то зневагою. Раніше він клявся, що до дружини буде ставитися добре, навіть, можна сказати, чудово. Ніколи не образить, ніколи вона не дізнається про жодну з його зрад.

Як те стерво посміло завести собі когось? Скільки часу триває їх роман? А може, люди навколо шепочуться, мовляв, невдовзі він відчинятиме двері рогами?

Від такої думки Валентина почало трясти. Він не знав, що зробить з Терезою, але солодко їй не стане — це сто відсотків.

Пізніше, на похоронах, коли навколо назбиралося безліч людей — родичів, друзів, колег по бізнесу і просто знайомих, але Терези серед них не виявилося, Валентин вже не відчував такої впевненості щодо успіхів пошуку.

Ряд машин, що вишикувалися вздовж цвинтарного паркана, надавали церемонії вишуканості і солідності. Якби не чорно-жовті стрічки на антенах, то, може б, і настрій був трішки інший. Захмарене небо пропускало достатню кількість світла, щоб освітити помпезну картину похорону і позбавити живих надмірної літньої спеки, за що присутні були щиро вдячні небесам.

Залізний паркан, щедро заступлений пишними кущами, правив швидше за символічну перегородку або ж просто відділяв територію мертвих. Межа, створена руками людей. Цікаво, а як же виглядають межі, створені вищими енергетичними субстанціями? Навряд чи можна відчути дотик до такої межі. Можна пройти і йти далі, допоки не відчуєш нутром, де знаходишся. Коли не ризикнеш озирнутися, щоб не померти від жаху, коли захочеш почути звуки шелесту листя та щебетання птахів.

На кладовище з якоюсь внутрішньою енергійністю прилетіла зграя пернатих. Горобці обсіли дерево, що стояло неподалік, раптово перелетіли на інше, а потім зовсім зникли геть. Закінчивши панахиду, панотець став з молитовником над могилою і оглянув присутніх. Тепер справа лише за могильником, секунда за секундою яма заповнювалася землею, допоки не перетворилася на невеликий горбик з дерев'яним хрестом. І в міру засипання навколо зростав шепіт, що поволі перетворився на неголосні розмови, уривки фраз яких долітали до Валентина.

Він ладен був розглядати кожного горобця окремо, кожен кущ і просто спостерігати за погребальною церемонією збоку, а ще краще — перебувати за кілька сот кілометрів звідси в Києві та робити свої звичайні буденні справи. Тільки б не вислуховувати безкінечних запитань: «Де Тереза?» Навколо зібралася численна рідня Янушів, і практично кожен відчував потребу задати таке запитання.

Нерви натягнуті мов струна, готові щомиті обірватися, нехай тільки до нього долетить якась оригінальна репліка співчутливих.

Взагалі, Валентин ніяк не міг зрозуміти, кому ж тут більше співчувають — померлому чи йому, Валентинові, який ніяк не міг знайти власну наречену. Йому здавалося, що всі навколо глузують. Як так, він не може сказати, де зараз Тереза? Чому її кілька днів немає вдома? З ким вона?

Всі розпитування закінчувалися банальним питанням: «Може, щось сталося?»

Що могло статися з Терезою? Картина на голову впала? Ну, може, ще фарби наїлася, облизуючи пальці…

Через втому Валентин ніяк не міг впорядкувати останні події. Нехай так — до поїздки в Карпати все було як завжди — далека від світу Тереза, яку нічого не хвилювало, яка нікуди не лізла і яка (основне) належала тільки йому. Та й чи вперше вона їздила на дачу на кілька тижнів? Щоправда, на цей раз обіцяла, що то востаннє.

Ні. Щось сталося опісля.

Що?

Вона раптом ледь змінилася. А він проґавив момент. Треба було задуматися, коли безпомічна Тереза ні з сього ні з того взялася за організацію виставки, відмовляючись від допомоги. І треба було бити на сполох, коли вона (завжди безпроблемна) зателефонувала серед ночі з домашнього телефону свого батька і попросила дозволу скористатися Інтернетом. По-перше, Валентина цікавило, чи вона справді прийшла в офіс заради мережі, чи… Тут його версії за своєю оригінальністю випереджали одна одну. Річ у тім, що кабінет не прибрали і, окрім кількох папірців з незрозумілими записами, на столі залишилося дві брудні склянки.

Хто був другим? Охорона в груди себе била, що Тереза заходила одна і ніхто з працівників після роботи не залишався. Не могла Тереза працювати з комп'ютером і не забрати з-перед очей брудний посуд. Ніяк не могла. Ще допитають охоронця, який її впустив. Власне, ним уже займаються… І якщо виявиться, що справа в грошах, заплачених Терезою, йому будуть непереливки.

Але він щось таке верзе, ніби Тереза аж зранку вийшла з офісу. То й що з того — пила з двох склянок? Ну навіщо Терезі не спати ніч, а ритися в глобальній всесвітній мережі?…

З ким вона була, там, в офісі?

І що робила?

Документи начебто не чіпала. Сейф теж.

Їй був потрібен комп'ютер. Лазила по файлах? Що їй було потрібно?