Краєвиди підглядника - Бойчук Богдан - Страница 27

— То я уб'ю вас! — сказав я наче чужим голосом і сам злякався своїх слів.

Вона зблідла, але миттю опанувала себе:

— Ви уб'єте себе. Ви чудово знаєте, що не зможете вбити мене.

— Не покладайте на це завеликої надії.

— Це справа волі, не надії.

— Я попередив вас!

— Це погроза? — спитала іронічно.

— Якщо хочете.

— Я не з лякливих.

— Ви, мабуть, знаєте, що я захопився вами як жінкою. Без всяких комплексів. Тому не зможу терпіти ваших злягань з іншими мужчинами!

— Це ваша трагедія, — відповіла холодно.

— Ваша також! — вигукнув я, відчуваючи, як лють підноситься вгору до моєї свідомости.

Я кинувся до неї, вхопив її за рамена й устами впився в її уста. Вона шарпнулася назад і плюнула мені в обличчя.

Я, не тямлячи себе, вдарив її по обличчю, повалив на підлогу і здер із неї спідницю.

Вона вдарила мене коліном під живіт, і, коли я скорчився в болях, різко підхопилася на ноги, побігла до комоду, вийняла з шухляди пістолет і націлила на мене.

— Другий раз ви не зґвалтуєте мене! — просичала крізь зуби.

Я поволеньки підвівся й захоплено дивився на Джуліану. Вона виглядала чудово, мов освітлена гнівом зсередини. Я був ладен цілувати їй ноги. Та не встиг ступити до неї кроку, як вона остерегла мене придушеним голосом:

— Якщо ступите ще один крок, то він буде останнім!

Я усміхнувся, приклав пальці до губ і послав їй повітряний поцілунок. Вона вся затремтіла. Я обернувся й пішов нагору. На сходах почув, як Джуліана поклала в шухляду пістоль і засунула її.

Кілька днів я був спокійний. Мені здавалося, що Джуліана повільно, міліметр за міліметром, м'якшала. Та одержима навіженість, те зло, яке виповнювало її і приневолювало чинити жорстокості, починало розтоплюватися на лагіднішу субстанцію. Я починав відчувати надію, що, скоріше чи пізніше, ми спізнаємо себе інакшими, кращими, ближчими душами.

Та все це було лише витвором моїх почувань і бажань. Бо моя чорна Джульєтта з жорстокою послідовністю вводила в життя свій порядок речей. У четвер ввечері я лежав зодягнений на ліжку й працював над новою схемою моделювання сонячної системи. Мій інтелект і моя уява були цілковито настроєні на один лад, і проблеми, пов'язані з моделюванням, розв'язувалися наче самі собою.

Раптом я почув галас і вереск за стіною. Зірвався з ліжка, перебіг вітальню й відхилив вхідні двері. Крізь скляну стіну побачив у лазничці Джуліану з двома мужчинами. Мені підігнулися коліна і стиснуло в горлі. Я з грюкотом закрив двері й почав нервово ходити по вітальні. Думки тиснулися до мозку, і я не знав, як давати з ними раду. Я почувався так, наче Джуліана робила мені велику кривду. Крім того, я водночас почувався ображеним, приниженим і потоптаним. Ревнощі розпалювали мою уяву, і я ніяк не міг заспокоїтися, щоб розважно обдумати ситуацію. В додатку, галас із лазнички сильнішав, забивав мені вуха й розривав мозок.

Я знову відчинив двері й очима просверлював скляну стіну. Один мужчина, той гарний і високий, якого я бачив з нею раніше, стояв позаду Джуліани, обома руками підтримував її за сідниці в повітрі і брав її ззаду. Другий мужчина, трохи нижчий, з довгим кучерявим волоссям, стояв між розкиненими ногами Джуліани й прошивав її спереду. Джуліана оргастично реготала, скімлила, стогнала й вимахувала ногами.

Я відчув страшний біль у мозку. Все навколо закрутилося якимось шаленим хаотичним виром. Я, хитаючись і тримаючися за поруччя, спустився сходами вниз, пішов до комоду й витягнув з шухляди пістолет. Тоді крок за кроком піднявся нагору. Регіт Джуліани врізувався мені в мозок. Я, щоб рятуватися від того реготу, кинувся до своєї вітальні. Впав у крісло, погладив холодну сталь пістолета і приклав до скроні. Холодне дуло просверлювало діру в моїй голові й напускало прохолоди в мозок. Я тримав пістолет при скроні, аж охолодилися мої нерви, і мною оволодів дивний, нецьогосвітній чи, радше, нелюдський спокій. Я відірвав від скроні пістолет і пестив його гладеньке тіло, відчуваючи холодну, незнану мені досі приємність.

Тоді підвівся, широко відкрив вхідні двері й вистрелив у скляну стіну. Перелякані коханці кинулися голі, як були, сходами вниз. За ними вибігла Джуліана, натягаючи на мокре тіло халат. На мить зупинилася переді мною і глянула на мене. Та, помітивши моє закам'яніле обличчя й відблиск смерти в очах, зблідла, затремтіла зо страху й також кинулася вниз.

5

Я далі стояв безрухо в дверях. Мої органи чуття діяли з підвищеною чутливістю. Я чув кожний порух внизу: як коханці хапали одяг і вибігали надвір; як кидалися в авто й зі скреготом гумових шин гнали геть. А в домі запанувала тиша. Я не чув найменшого звуку внизу. Можливо, Джуліана також утекла зі своїми принагідними коханцями. Почуваючи якийсь божевільний спокій і тримаючи перед собою пістолет у руці, я крок за кроком спускався сходами вниз. Відгомін моїх кроків видавався таким голосним, що мені боліли перепонки вух. Зайшов до вітальні й оглянувся довкруг. Джуліани там не було. Це аж ніяк не подіяло на мене. Мої почування були такі ж тупі й холодні, як пістолет у моїй руці.

Тоді копнув ногою двері й зайшов до кухні. Джуліана стояла під стіною й дивилася на мене скляними очима. У ній не було ні сліду тої демонічності, тої злої сили, які так вабили, манили й притягали мене до неї. її обливав холодний піт, обличчя було перекошене, а зуби цокотіли від страху. Мене дразнив той цокіт, наче бороною роздряпував мій мозок. Джуліана стала нецікава без того зла, яке перевтілювало її в незвичайну жінку, — вона раптом стала звичайною, слабкою. Я втратив усякі почуття до неї. Тільки цокання зубів дразнило мене все більше й більше. Мені уявився череп смерти, з дірами замість очей, який цокотів до мене великими зубами. Те цокотіння ставало голосніше й голосніше, впихалося мені в голову й розпирало її, — аж моя чашка не витримувала і тріскалася навпіл.

Раптом тишу розколов оглушливий постріл. Спершу я не міг збагнути, звідки дійшов той постріл.

Щойно побачивши, як Джуліана, зойкнувши, впала на підлогу, я з жахом усвідомив, що сталося.

З мене в одну мить облущилося отупіння. Закам'янілість почуттів розпалася на дрібні шматки й вивітріла. Я наче прокинувся з поганого сну. Наче наново народився. Нарешті став самим собою. У моїй свідомості зануртували: жаль до Джуліани й огида за свій вчинок. Я нахилився над Джуліаною, якій із-під серця спливала кров, і не знав, що робити. Дивлячись у її бліде обличчя, я відчув, як по моїх щоках стікали теплі сльози. Вона лівою рукою затискала рану, а правою витягнула мені з руки пістоля. Тоді простогнала, щоб я викликав швидку.

Я кинувся до вітальні, вхопив телефонну трубку й набрав номер швидкої допомоги. Тоді повернувся до Джуліани, гладив її обличчя й намагався заспокоїти її. За кілька хвилин почув знадвору гуркіт мотору. Я взяв Джуліану на руки й поніс до швидкої. Обережно поклав на носилки, а двоє медиків занесли її досередини, і машина швидко від'їхала.

Я поплентався до саду, сів на лавочці й нараз відчув велику втому. Мій розум став наче порожня картка паперу. Я деякий час сидів, не думаючи й не відчуваючи нічого. Та невдовзі холод почав проникати в моє тіло, а разом із тим думки почали підноситися наверх моєї свідомості. Я ніяк не міг прийняти того, що зробив. Що гірше, не міг зрозуміти свого вчинку. Я ні на мить не хотів убивати Джуліану. Навпаки, в глибині моєї свідомості ховалися ніжні почуття до неї. Найчастіше ці почуття були неусвідомлені, незрозумілі мені самому, але вони були.

Не знаю, як довго я сидів безрухо на лавочці. Та надосвітку до мене почало доходити, що я чекав на поліцію, яка повинна була заарештувати мене. Але поліція не приходила. Джуліана, видно, не донесла на мене. Тож я, виснажений і безвольний, пішов до свого мешкання, впав зодягнений на ліжко й затратив притомність.

Я кожного дня телефонував до шпиталю й розвідував про стан Джуліани. Вона була у критичному списку, і аж на четвертий день мені дозволили відвідати її. Я купив букет вишневих троянд, які вона, як я помітив, любила, і пішов до неї. Коли зайшов до її кімнатки, вона дивилася на мене, наче на чужу людину. Мною оволоділо неприємне почуття. Але я переміг себе, привітався і вручив їй квіти.