Краєвиди підглядника - Бойчук Богдан - Страница 8

— Ще подумаю, — вона глянула лукаво, махнула мені рукою й пішла.

Кілька вечорів її не було. Я кожного дня дві години тинявся по парку і, зневірений, вертався до гуртожитка. Щойно в суботу моя мулаточка наздогнала мене на розі Мекдуґал і Четвертої вулиці, коли я повертався додому.

— Гай, я побачила тебе здалека й ледве наздогнала, — привіталася захекано.

— Добривечір! — відповів я, відчуваючи наплив радости.

— Як тебе звати? Я забула останнього разу спитати.

— Марко.

— А я Джінні.

— Тебе кілька днів не було тут.

— А хіба ти шукав мене?

— Кожного дня — шукав і тужив.

— Дуже гарно. Мені таке подобається. — Вона взяла мене під руку. — Ходім на Блікер, вип'ємо собі еспрессо в кафе.

— А я волію капучіно.

— Добре. Я винятково в гарному гуморі сьогодні, то й дозволю тобі пити капучіно.

— А чому ти в такому доброму настрої?

— Бо ти шукав мене. Я люблю такі речі. Ми попивали каву й перекидалися жартами.

Вона мала особливий дар вдягатися так, щоб доводити мужчин до нестями. Завжди мала прилягаючі до тіла сукенки або штани, груди були наполовину голі, на вухах мала довгі кульчики, а кучеряве волосся сповзало на чоло.

— Чи ти живеш десь тут по сусідству? — спитав я, плекаючи надію провести ніч із нею.

— Ні, я тут тільки працюю.

— Де?

— В ресторані на Юніверсіті й Восьмій вулиці. Офіціанткою.

— А де ж ти живеш?

— На східній частині, між Гаустон і Діленсі.

— Це поганий район.

— Для чорних і порторіканців вважається добрим… А що ти робиш у цих околицях?

— Студіюю й живу в гуртожитку отут за рогом.

— Це дуже погано.

— Чому погано?

— Бо таким дівчатам, як я, тяжко дострибувати до студентів.

— Тим цікавіше спокушати їх.

Вона розсміялася:

— Я бачу, що ти дуже хочеш, щоб я звела тебе.

— Так. Цілими ночами марю про це й не можу заснути.

— Але я не маю особливої охоти. Ти не мій тип.

— Прикро. Та що я можу вдіяти?

— Нічого, любий.

Вона перехилилася й поцілувала мене в щоку. Ми розплатилися і вийшли надвір.

— Я підвезу тебе додому, — запропонував я.

— Ні. Я поїду автобусом.

Її відповідь була така категорична, що я не насмілився наполягати. Підвів її до автобусної зупинки, і там ми попрощалися.

Джінні знову кілька днів не з'являлася в парку. Видно, оминала мене. Тож, почекавши на неї кожного вечора до дев'ятої години, я врешті йшов у місто, яке крізь різні діри й тріщини відкривало мені світ людських таємниць, у які я проникав зором і які фіксував на плівці пам'яті. Це захоплювало мене, втишувало мої пристрасті, і я повертався додому втомлений, але задоволений. Та якось трапилося мені підглянути подію, яку з ностальгією згадую досі. Прогулюючись по Сого, я помітив у темному вузькому проході між двома будинками якийсь рух. Тихенько підкрався ближче, припав до стіни й почав роздивлятися. Під протилежною стіною борюкалися хлопець і дівчина. Хлопець розпалювався й накидався на дівчину, а вона боронилася. Та хлопцеві пощастило прослизнути рукою дівчині між ноги й підняти вгору спідницю, оголивши її клуби. Дівчина нараз сильно вдарила його в обличчя. Хлопець занімів від несподіванки й опустив руки. Тоді дівчина розстебнула його штани, стягнула з себе трусики й кинулася йому на шию.

Я стояв, зворушений, а по моїм обличчі стікали сльози. Раптом згадав зустрічі й кохання з Беверлі, якої досі не міг забути. Мене сповнило почуття теплоти й ностальгії. Мені так стало жаль себе, що я в розпуці кинувся на вулицю, побіг додому і, знесилений, впав на ліжко. Наступного дня відразу пішов до ресторану, де працювала Джінні. Вона помітила мене й відразу підійшла.

— Гай! Що ти тут робиш?

— Шукаю за тобою.

— Це мені подобається! Я люблю, коли хлопці бігають за мною.

— А їх багато?

— Багато.

Мене почали душити ревнощі:

— Значить, мої шанси невеликі.

— Невеликі, але й не безнадійні. При якому столику хочеш сидіти?

— При ніякому.

— А що? Будеш стояти?

— Ні, я йду.

— Не хочеш пообідати?

— Я ж тобі казав, що я студент.

— Хіба студентам заборонено їсти?

— Навпаки. Вони завжди голодні й хочуть їсти. Але рідко коли можуть дозволити собі обід у ресторані.

Я помітив у ній раптову переміну. Вона споважніла, взяла мене за руку й повела в куток.

— Сідай при цьому столику. Тут їдять офіціанти та інші заслужені люди. Я зараз принесу тобі кави й хліба з маслом. On the house, за рахунок закладу.

Я сидів і попивав каву. Трохи згодом Джінні, обслуживши клієнтів, присіла коло мене.

— Приходь завтра до мене. Десь по дев'ятій годині, щоб я мала час викупатися й відпочити після роботи. Добре?

— Ще й як добре! Я цілу ніч буду мріяти про це.

Вона усміхнулася задоволено.

— Ось моя адреса, — подала мені клаптик паперу й побігла до клієнта.

На другий день я купив пляшку червоного вина, одну троянду й подався до Джінні. Вона жила на шостому поверсі в непривітному високому будинку, збудованому міською владою для бідноти. Піднявся нагору ліфтом і постукав у її двері. Джінні негайно відкрила.

— Прошу, заходь. Я вже гарна, як бачиш, причепурена.

Вона справді була гарна. Мала на собі довгу білу шовкову спідницю з розрізом спереду та щось на зразок корсетки, яка закривала тільки її груди, а рамена і стан були оголені. Я подав їй троянду.

— Ох, дякую! Як ти дізнався, що я люблю троянди?

Я подав їй вино.

— Червоне вино! І то французьке! Як ти дізнався, що я люблю червоне вино?

— Інтуїція.

— Чи це значить, що студенти не мають грошей тільки на обід?

— Ні, це значить, що студенти мають гроші тільки для гарних жінок. А після того тиждень недоїдають…

Вона, зворушена, поставила на столик пляшку, підійшла до мене, закинула на шию руки й палко поцілувала. Її повні великі губи виповнили мій рот, наче гарячий м'який трунок. І я пив їх пожадливо й пристрасно. Вона врешті відірвалася від мене.

— Задля таких губ можна й місяць недоїдати, — сказав я захоплено.

— Ти, мабуть, ніколи не мав чорної дівчини.

— Не мав, Джінні. Ти перша й єдина.

— Тому тебе так чарують мої великі губи.

— Ти уся мене чаруєш.

— Ох, я люблю такі компліменти! Але сідай, прошу.

— Я сів на канапі, далі не відводячи очей від її уст. Вона помітила це.

— Хочеш ще? — нахилилася й поцілувала мене ще раз.

— А щодо недоїдання, то приходь кожного дня до ресторану о четвертій годині. Я тоді обідаю, будемо ділитися.

— Якщо буду приходити, то більше задля тебе, ніж задля обіду.

— Тоді приходь задля мене. Я це люблю. Але розкоркуй вино. Вип'ємо за дружбу. Будеш мати подвійну приємність: вино й мої губи!

— Давай чимскоріше коркотяг!

Я розкоркував вино, а Джінні принесла два келихи. Я чомусь забажав, щоб вечір цей був у святковому стилі. Тому спершу налив кілька крапель у свій келих і попробував. Вино було гарне: м'яке й не затерпке. Тоді наповнив келих Джінні, потім свій, і ми, схрестивши руки, цокнулися й випили до дна. Вона пригорнулася до мене і втягнула мої губи в свої уста. Присмак вина та її свіжого, мов чисте джерело між білим камінням, рота розійшовся по моєму тілі. Я ніжно гладив її обличчя й не бажав ніколи відлучуватися від неї.

— Чи ти любиш мої поцілунки? — спитала, розтягаючи губи по моїм обличчі.

— Люблю. Прямо потопаю в них.

— Це мені подобається! — Вона раптово скочила на ноги. — Вибач, я принесу перекуску.

Вона принесла одну тарілку з шинкою й сиром, а другу — з накраяним хлібом. Я цілий день майже нічого не їв, тому з великим апетитом накинувся на закуски.

— Ти голодний чи ненажерливий? — пожартувала Джінні.

— Друге йде з першим.

Коли я трохи вгамував голод, ми далі попивали вино й гуторили. Джінні ліниво розляглася на софі. Її спідниця розсунулася на боки, відкривши гарні довгі ноги.

— Ти маєш чудові ноги! — сказав я захоплено.