Стигма - Гужва Валерій Федорович - Страница 47

Стоячи перед фасадом Музею російського мистецтва, Михайло почувався якщо не дитиною, то принаймні студентом, якому вперше належало переступити цей поріг. Щось було у Вандиних словах. Михайлові здавалося, що йому повертають відібрані колись трепетні, вважай, сакральні почуття забутої, загубленої у місті дитини, котра раптом побачила рідних батька-матір, і вона біжить до них, знетямлено-щаслива, і вони летять їй назустріч, не витираючи радісних сліз.

Як і колись, стояв біля входу молодцюватий Ілля Рєпін. Михайло ладен був обійняти скульптуру, хоча вважав, що виставляти фігуру генія перед дверима, ніби швейцара, було не найкращою ідеєю. З обох боків вхідних дверей спиралися на ніжки афіші персональної виставки заслуженого діяча мистецтв Євгена Дідули. По центру білих друкованих плакатів, наклеєних на сірі полотняні підрамники, було репродуковано одну з ранніх робіт Євгена Петровича, яку Михайло дуже любив. То був пейзаж, розкішний пейзаж, надивлений чи то на Черкащині, чи на Полтавщині: буйна трава, перелісок, передсвітанкове небо, плесо ріки. Написане все те було так, що хотілося кинути своє тіло на ту траву, заховатися у переліску і чекати сходу сонця, що його художник от-от випустить з-за обрію на полотно. І то — не все. Дідула не був би Дідулою, якби не вписав у різнотрав'я деталь — для когось епатажну, а насправді суто побутову, яка оживляла пейзаж незримою присутністю у ньому людей — поза самим художником, звичайно. Деталь не впадала у вічі одразу, її вже потім намацував зір: кинуте у траву, на моріжку біля води, інтимне жіноче вбрання. І хай домислює собі глядач — чи то дівчина купається перед світанням, чи ніч освятила безоглядне кохання у шовковій траві, котра, якщо добре придивитися, ще зберігала сліди молодих тіл, але за якусь мить остаточно випростається і нікому й ніколи не свідчитиме про те, що тут відбувалося, — як у російській пісні.

Тоді, давно, коли Дідула закінчив роботу, дехто з колег не прямо, але все ж натякав на деяку тривіальність сюжету, проте всі були в захваті від техніки, кольорової гами, вловленого художником особливого передранкового настрою природи — навіть непідготовлений глядач відчував ніби легкий, майже нечутний рух повітря у цьому прямокутнику полотна, а наділений дещицею фантазії намагався б уловити свіжий запах трави і ріки.

Пейзаж мав би потрапити на виставки, але щоразу хтось із комісії звертав увагу на деталі, що, на думку моралістів, були щонайменше зайвими, а якщо вдуматися, то й шкідливими, фривольними, несумісними з мораллю радянської людини, носія високих ідеалів і так далі і таке інше. Дехто (та чого там — цілком конкретна людина, лауреат, оспівувач глибокодумних облич партійних діячів найвищого рангу) навіть радив художникові ліквідувати оту жіночу білизну: замалювати фарбою — і квит.

Після чергового афронту Дідула забирав роботу до мансарди з непохитною вірою в майбутню перемогу. Дочекався Євген Петрович, хвалити Бога.

Михайло згадав, як Дідула, вкотре програвши місце на виставці, філософськи розмірковував:

— Знаєте, хлопці, колись у мене була коханка, золота женщина, скажу вам. Розумниця, дотепниця, фарбована яскрава блондинка, красуня, не просто вродливиця — цариця, повірте. І фігура, і постава, і погляд, і одяг — як згадаю, зітхну. До всього — ще й була співачкою, профі. Так от, ця моя розумниця чомусь не любила чоловіків-тенорів, казала так: «Тенорів треба душити в колисці». До чого це я? А до того, що багатьом нашим лауреатам теж варто було б укоротити віку, коли ще були немовлятами. Кастрати, а не мужики. Тенори.

«Боже, де та мансарда, де та співачка, де той золотий все-таки час щирого спілкування, внутрішньої — попри все — свободи? З ким зустрінуся — з колишнім Євгеном Петровичем, чи…» Далі Михайлові не хотілося думати, він зайшов у передпокій. «На виставку?» — спитала чергова, акуратна інтелігентна жіночка глибоко пенсійного віку. «Так, — відповів Михайло. — Ліворуч, праворуч?» — «Ліворуч, там побачите».

«Скільки ж тут залів? — пригадував Джміль. — Здається, десятків три…»

Він пішов на ледь чутний людський гомін, знову побачив афішу з Дідулиним натюрмортом, жінок і чоловіків, які зійшлися невеличкими купками, про щось не дуже голосно розмовляючи. Дехто — поза гуртами давніх знайомих — ходив, придивляючись до робіт, розвішаних на стінах. Певне, то були випадкові відвідувачі, що їх привела у прохолодні зали виснажлива серпнева спека.

Михайло шукав очима Дідулу. Повз нього швидкою, легкою ходою пурхали дівчата з тацями, повними бутербродів, прикритими полотняними серветками; проходили хлопці, несучи в сумках явно не мінеральну воду; двоє, так-сяк прикривши ящика, доправляли у глибину, в якийсь із зальчиків, шампанське.

Назустріч їм вийшов трохи вищий від середнього зросту, сухорлявий чоловіку світлому костюмі і синій водолазці, з сивою гривою, що спадала майже на плечі, з такою ж срібною вузькою іспанською борідкою, котра виглядала як наклейка на рожевій шкірі добре поголеного обличчя. Поруч нього, жестикулюючи, дріботів опасистий добродій з помітним черевцем; на ньому був темний однострій у смужку, поли піджака розходилися, а на сорочці розщебнувся ґудзик, і між країв виднівся острівець майки-сітки.

— Ну що ви, ну як же, хіба ж стільки можна? В обід має бути міністр, не дай і не приведи, як товариство почне раніше! Ви ж знаєте публіку!

Дідулу, незважаючи на незвичну бороду і зачіску в стилі салонів початку століття, Михайло впізнав одразу, а потім угадав і товстуна з волелюбним ґудзиком: Микола, Микола Бадиляк!

Обоє йшли просто на Михайла. Спершу він хотів відступити до стіни і вдати, що його увагу прикуто до картини навпроти, — може, самі впізнають; а потім передумав і став так, щоб як не Дідула, то Бадиляк не могли пройти, не звернувши уваги на телепня, що заступив їм дорогу. Але обидва спокійно обійшли Михайла, і він почув голос, що його впізнав би будь-де і будь-коли: неправду кажуть, що лише жінка може змінитися як завгодно, постаріти, але голос свій колишній збереже, — голос Дідули теж не зазнав руйнації, не змалів, не потоншав, був тим самим хрипатим баритоном; сучасна естрада до таких нестандартів має особливу прихильність.

— Ти не стрибай біля мене. Горілки багато не буває. Невже твій міністр не п'є? Недовго тоді грітиме крісло. Ти ж знаєш, як у застійні геморойні часи було: не п'єш — не наш, виженуть з роботи.

Михайло хотів було гукнути іменинника, але в останню мить передумав: нехай, ще не вечір. Нових робіт було — греблю гати. Власне, з тих, що їх бачив Михайло раніше, експозицію прикрашав лише пейзаж з виставочної афіші. З рештою треба було знайомитися, з кожною окремо, не відбувати номер, а придивитися до нинішньої манери Євгена Петровича, до кольорової гами, мазка — а раптом Дідулі заманеться спитати його думку. Переважали на виставці пейзажі, як завжди у цього художника, настроєві, акцентовані на деталях, але були й урбаністичні сценки, портрети старих українських письменників, ще живих і уже тогосвітніх персонажів, навіть абстрактні композиції виніс на публіку Дідула — надзвичайно цікаві, як здалося Михайлові.

Він пройшов, повільно переступаючи, подовгу затримуючись біля деяких робіт, уже три зали. У четвертій спинився біля полотна, що являло собою панораму мітингу на передстадіонній площі — нескінченний різнокольоровий натовп під національними прапорами. Можна було б поставитися до цього сюжету як до навіяної недавнім часом агітки, але як це було написано! Михайло так не зміг би — спробуй передати експресію десятитисячно'ї маси людей! Дідула — зміг. Натовп вийшов у нього живий, рухливий, напружений; відчувалася в ньому та латентна енергія, яку в будь-яку наступну мить можна спрямувати на як добро, так і на зло, і спину тоді вже цій масі годі чекати. Трохи дивно було Михайлові, що завжди далекий від політики, відмежований від ангажованості стійкою іронією Євген Петрович узявся за таку тему, але ж наважився і зробив!

Далі Михайла чекала ще одна несподіванка. На стіні зали експонувалася єдина робота, теж великомасштабна, названа художником «Візія». На полотні фантасмагоричним чином зійшлися потворні тривухі зайці, двоголові корови, рогаті ворони голубого й рожевого кольорів, вовки з трьома очима і п'ятьма лапами, ще безліч тварин-мутантів, і на весь цей зоопарк-божевільню дивилася і сама була учасницею карнавалу потвор дівчинка з двома головами, шестипалими долонями і фіолетовим волоссям, зав'язаним стрічкою кольорів національного прапора. Десь там, на овиді, вгадувалися руїни атомної електростанції (певно, Чорнобильської), над якими стояло неприродне апокаліптичне сяйво.