Стигма - Гужва Валерій Федорович - Страница 48

Можна було б вважати «Візію» парафразом Босха чи Гойї, таке враження, хочеш чи ні, виникало, так попервах подумав і Михайло, але зухвалість художника полягала в іншому, він переплів пекельну безнадію давніх майстрів з радісним примітивізмом Руссо і Мозеса, якимось незбагненним чином уникнувши при цьому еклектики. Дивна річ: на полотні — страшнувате пророцтво, а враження катастрофи немає. Так, немов бачиш, що життя може набувати якихось невідомих форм, трансформуватися в парадоксальну реальність, і художник не лякає поспільство перспективою виродження, а, немов дитині, пояснює, що гратися з вогнем небезпечно. «Щось я надто ускладнюю, моралізаторством у Петровича і не пахне» — подумав Михайло і зібрався ще раз пройтися залами експозиції.

— Або я сплю, або вчора перебрав, — почув він за своїми плечима. — Але ж давно прокинувся і тиждень не пив. Михайло!

Пілігрим! Утікач! Чортяка!

Джміль, почувши баритон Дідули і загодя всміхаючись, розвернувся на сто вісімдесят градусів і потрапив ув обійми Євгена Петровича. За Дідулою стояв огрядний Бадиляк, а ще далі — Жора Подільський і цілий гурт значно молодших, незнайомих людей.

— Я кажу Миколі: тут Джміль! А він — не може бути! Я тебе почав упізнавати, як тільки проминув. Оце кинувся шукати — і нате вам, Михайло! Нічого не питаю, все потім, я дуже радий!

— А що вже я, Євгене Петровичу, то й не сказати!

— Який я тобі Петрович? Що казав класик радянської поезії, здається, Багрицький? «Десять лет разницы — это пустяки». Євген я для тебе, Мишко, Євген.

— Треба звикнути.

— Ну як же ти примудрився ловко — дідові на ювілей. Чорні гумористи кажуть, що святкування ювілею — генеральна репетиція похорону.

— Дурниці. Вічна людська заздрість. Щоб радість зіпсувати.

Ви як нова копійка! Я — про виставку.

— Справді? Сподобалось?

— Нехай Жора Подільський панегірик напише — я теж підпишуся.

— Мені приємно. Боже, скільки ж це ми не бачилися?

До них, вирішивши, що витримав достатню паузу, підплив Микола Бадиляк.

— Двадцять з гаком, чи не так, Михайле?

Він спробував обійняти давнього товариша, придавивши Михайла животом.

— Ну й наробив ти тоді шелесту! Покрутила мене тут на каруселі наша доблесна безпека, нехай їй чорт. Як ти їх обдурив?

— Імпровізація. Тобі перепало? Вибач. Я вже потім подумав — але ж які до тебе претензії?

— Знайшлися.

Дідула втрутився до розмови.

— Що, Миколо, й досі не можеш забути, що з секретаря тоді скинули? Зате тепер маєш пишатися: відомий у світі живописець Михайло Джміль здобув свободу, і ти до цього причетний. І ти знову — секретар.

Михайло відчув, що Дідула ставиться до Бадиляка не дуже серйозно, навіть трохи поблажливо, як до людини, з якою мусиш спілкуватися з певних причин, але не надаєш тому значення.

Микола зробив колишній знак рукою:

— Побачимося!

— Шампанського? — спитав Євген Петрович. — Чогось міцнішого?

— Ні, Петровичу, я за кермом.

— Ти що, з-за океану на автомобілі?

— На старій своїй «Волзі». Оно стоїть за вікном.

Дідула покликав когось із гурту молоді, що пересувався за метром на віддалі:

— Візьми ключі від воріт, заженіть оно ту машину у двір, бо точно зачеплять.

— Все одно, Петровичу, не можу, мені ж на Куренівку потім.

— Знайдемо водія. Не може такого бути, аби Михайло не випив за моє здоров'я.

Нарешті підійшов Жора Подільський, котрий весь цей час стовбичив віддалік.

— Ну, як тобі теперішній Дідула? — спитав аж ніби з гордістю, наче то була його, а не Євгена Петровича, персональна виставка. — Виступиш на обговоренні?

— Не мастак я говорити — то твій хліб, Жоро.

— Цить, Георгію, не чіпай Михайла, — прогудів Дідула. — Що треба, він мені на вухо скаже.

Дідула взяв Михайла під лікоть і повів у закапелок, подалі від публіки, котрої побільшало. Тут стояло два кріселка, давно списаних, але підремонтованих і ще функціональних. За десяток хвилин Дідула знав усе чи майже все про свого колишнього протеже і, вважай, учня.

— Не знав, не знав, що Єфрема Івановича немає. Хай йому пухом буде земля…

Помовчали, як годиться за таких обставин.

— Мені казав Жора, що ти задніх не пасеш — виставки, преса. Не бідуєш, га? Як би я хотів на твої роботи поглянути!

— Друкують проспект виставки в Берліні — я надішлю.

— Чекай, проспект — це бліда тінь. А що як виставку тут організувати?

Михайло зробив невизначений жест:

— Були такі пропозиції. На рівні світських теревенів. Приїздили колеги, обіцяли.

— А ми — на вищому рівні! Сьогодні має бути пан міністр — я скажу.

— Чи ж варто?

— Слухай, Михайле, ти повертатися не думаєш?

— Складне питання.

— Ну, так, так… Дім, сім'я, статус, звичка… І все ж?

— Час покаже…

Прибув міністр з невеличким почтом, і офіційна частина набрала розгону. Говорили багато і розлого — про традиції і новаторство, про народність і коспомолітизм, про патріотизм і космізм, про майбутнє малярства, нові обрії мистецтва в незалежній державі.

Щоразу, коли промовець згадував його ім'я, Дідула морщився, смикав Михайла за рукав і стиха казав: «Зараз на сраку сяде». Михайло відповідав на повному серйозі: «Терпіть. Туалет на ремонті».

Тим часом дійшла черга до міністра. Певне, у нього був час, аби вислухати інших, чи за протоколом належало не говорити першим — то вже деталі. Фахівцем міністр не був, підчитував з папірця підготовлений референтом текст, та швидко йому це набридло або ж совісно стало перед гуртом солідних людей користуватися шпаргалкою, і він махнув рукою на протокол і умовності.

— Міністр я недавній, не хотілося б лукавити і вдавати з себе знавця живопису. Через те скажу як звичайний глядач: мені сподобалося те, що робить Євген Петрович Дідула. Сказати, що в його роботах пульсує життя, — то забирати хліб у журналістів-початківців. Колеги Євгена Петровича краще знають, у чому секрет його пензля. Або — здогадуються, бо знати по-справжньому — це дано лише самому творцеві. Хочу привітати майстра, побажати йому творчого довголіття. І ще. Не для преси, якщо тут вона присутня. Готується указ про присвоєння Євгену Петровичу звання народного художника. Гадаю, буде підписаний незабаром.

Зупинивши оплески, міністр додав:

— Та навіть якби не було указів, канцелярій і офіційних звань, Євген Петрович по суті своєї творчості, за рівнем майстерності давно вже є справді народним художником.

У залі знову зааплодували, до Дідули посунули з квітами, обіймами і поцілунками.

Коли міністр заглядав у папірець, Михайлові, хоч як він намагався відігнати від себе видіння, здавалося, що бачить на чолі державного службовця той ненависний знак, оту стигму, що її незрима субстанція прозирала, часто непомітна, через те й не усвідомлена носієм; і лише коли міністр відірвався від тексту, здалося, що стигма та почала блякнути й зникати.

До Михайла підійшов Микола Бадиляк:

— Ну, як тобі Дідула? І взагалі — як тобі вдома? Навіть не знаю, з ким розмовляю, — з Мишком чи Михайлом Єфремовичем.

— Кинь, Миколо, не час і не місце. Ти ж розумієш, що в мене не було можливості ні подякувати тобі за поїздку, ні вибачитись за неприємності, що мав через мене. То тепер — вибач. І спасибі.

— Спасибі у стакан не наллєш, як жартує один добрий знайомий. Пішли краще до столу. Бачиш, уся громада біля фуршетів.

— Чуєш, Миколо, там у мене в гостях були кияни, художники, хвалилися, що клопотатимуться про мою виставку в Україні. До спілки вашої ніхто не звертався?

— Чому — вашої? Тебе поновлено. А щодо виставки… Щось такого не пригадую.

— Забудь, то я так, до слова.

— Ти надовго?

— Відбудемо сороковини по батькові, а тоді вже… Слухай, я ще хотів спитати… Чесно кажучи, і сам не знаю, навіщо.

— Питай, чого там.

— Лариса… Як вона, що вона?

Микола подивився на нього, як на прибульця з космосу:

— Отакої… Навіщо тобі? Утім… Вибач. Знаю я небагато. Грала в театрі. Що і як тепер, — повір, не знаю. Я давно відійшов від театральних справ, подався в декоративне царство. Хочеш — дізнаюся, що і як. Тільки… Ти певен, що варто?