Витязь у тигровій шкурі - Руставели Шота - Страница 66

ФАТЬМА ОПОВІДАЄ АВТАНДІЛУ ПРО ТЕ, ЯК КАДЖІ ВЗЯЛИ НЕСТАН-ДАРЕДЖАН В ПОЛОН

Доле! Сатанинський підступ - ось таке єство твоє,-

Там зрадливості твоєї джерело невпинне б'є!

Де ти діла сонцерівну, що відраду нам дає?

Бачу я: у цьому світі все марнотою стає!

Мовила Фатьма: «Сховалось сонце, всесвіту світило,-

Увірвалось існування, і життя свій плин кінчило.

З тих часів безповоротно я поверглася в горнило,

І страждання сліз потоки із очей моїх точило.

Я, зненавидівши сина, дім увесь,- самотня плачу;

Як не сплю - про неї мрію, а вві сні її лиш бачу.

Той Усен, проклятий зрадник, за свою прокляту вдачу

Став гидкий - його прогнала, і його я винувачу!

Раз надвечір, як згасали сонця промені непевні,

Мимо чат міських пройшла я, мимо бідної харчевні.

Я її згадала,- серце вбили спогади плачевні,

І промовила: «Клену я чоловічі клятви ревні!»

Раб якийсь ввійшов до корчми, з ним три друзі -

зайшла браття. Раб по-рабськи був убраний,-

ті в дорожнє бідне лаття. Тут, на драхму взявши їжі,

сіли жваво круг багаття, їли, дружньо говорили, повні втіхи та завзяття.

Я прислухалась,- казали: «Добрі трунки і наїдки,

Та зібрались ми докупи,- невідомо хто і звідки;

Отже, кожен з нас повинен, щоб були всі інші - свідки,

Про свої діла й пригоди розпочати оповідки».

Втрьох ті виклали, що знали,- так ведеться вже давно

В мандрівців. Тут раб промовив: «Долю з неба нам дано.

Я зібрав для вас перлини, ви ж тут сіяли пшоно.

Бо моє оповідання - ліпше ваших всіх воно.

Я є раб царя Каджеті, владаря володарів.

Сталось так, що цар захворів,- недуг той його здолів!

Вмер сиріт розрадник дужий, охоронець всіх удів,

І взяла сестра царева доглядать його синів.

Дулардухт, хоча і жінка, управляє краєм гоже.

Хто раба її зачепить? Що їй підступи ворожі?

Вчить вона Росана й Родью - це її малі небожі,

А сама в Каджеті править,- їй скорились всі вельможі.

Десь сестра її померла - вість почувши цю сумну,

Стурбувалися вазіри: «Хто доклав би новину

їй про смерть лиця, що сяйвом осявало твердь земну?

Раб Рошак, що над рабами має владу головну».

Відповів Рошак: «Хай згину,- не знесу її плачу!

Я розбійником у поле ліпше зараз же втечу;

Там зберу багату здобич, погуляти дам мечу,

А, як втихне в неї горе, я назад сюди примчу».

Він скричав до нас, поплічних: «Я іду! Ходім за мною!»

Сто рабів найдужчих вибрав. Всі ми рушили юрбою,

Вдень грабуєм,- ніч на чатах не дає нам супокою.

З багатьох ми караванів скарб ділили між собою.

Ночі темної, глухої якось ми блукали в полі,

Раптом бачим,- блиск сліпучий осіяв усе в околі.

«Що, невже крокує сонце по землі на видноколі?» -

Так тоді ми міркували, з ляку й подиву схололі.

Цей казав: «Зоря світанку», «Ні, це місяць»,- той казав.

Щоб розглянуть сяйний привид, ми, припавши аж до трав,

Обійшли його, обстали мовчазним півколом лав,-

І до нас раптово голос з того світу пролунав.

Голос мовив: «Хто ви, люди? Як вас звать?

Без остороги їду я гінцем в Каджеті з Гуланшаро!

Геть з дороги!» Підійшли ми, це почувши, і зімкнули круг облоги,-

Перед нами виник в сяйві вершник, хмурий від тривоги.

Ми побачили обличчя, наче блискавку прозору,-

Грало сонячне проміння серед темного простору;

Розпочав тоді із нами привид бесіду сувору,

І агати вій стрілчастих осявало сяйво зору.

Ми слова йому казали ніжномовні, не грізні,

Він не був рабом. Не зразу розібрались ми в брехні,-

Перший з нас Рошак побачив, що це жінка на коні;

Він не дав їй, в бран забравши, знову зникнуть вдалині.

Ми казали їй: «По правді розкажи діла свої:

Хто ти є, чия ти, звідки і в які ідеш краї?»

Та мовчить вона, лиш ринуть сліз пекучих ручаї.

Жаль дивитися на місяць в пащі лютої змії!

Нам це сяйво полонене не промовило нічого -

Не сказала, звідки родом і страждає через кого;

їде мовчазна й печальна, дивиться сердито й строго,

І такий у неї погляд, як у василіска злого.

Нам Рошак сказав: «Не ждіте ви на відповідь негайну,-

Видно, людська річ не може викласти цю дивну тайну.

Бог ласкаво ощасливив нашу пані добродайну -

Він для неї шле дарунком полонянку незвичайну.

Бог воліє, щоб ту діву повели ми до цариці,-

Дасть вона за цей дарунок щедру сплату із скарбниці;

Все одно нам од владарки не сховати таємниці,

Лиш завиним перед нею, і зганьблять нас вчинки ниці».

Ми погодилися зразу, марних чвар не почали,

Шляхом знов назад в Каджеті нашу бранку повели,

Всяких бесід надокучних з нею більше не вели;

А вона ридала,- сльози по щоці її текли.

До Рошака я звернувся: «Відпусти хоч на часину

Ти мене у Гуланшаро,- я вернусь, тебе не кину».

Він пустив, і я поїхав; я тут маю шовк - частину

Заберу його й вернуся знов назад, в свою країну».

Всім подобалася повість про діла такі чудні,-

Кожне слово я почула, хоч стояла вдалині,

І зі слів його впізнала риси діви осяйні.

На всі драхми, повним коштом радість сплачено мені.

Я того раба до себе повела тієї ж миті. Попросила:

«Що казав ти,- повтори слова мені ті».

Повторив він все, нічого не міняючи у звіті,-

Повість ця мені, півмертвій, сил дає прожить на світі.

Чорних двох рабів я мала, знаних скрізь, як чаклуни,

Що могли ввійти і вийти невидимими вони,

їх послала я в Каджеті: «Не баріться,- з далини

Не вертайте, не прознавши десь про неї новини».

За три дні вони вернулись, чаклуни та мудраї:

«В путь там рушила цариця за моря в якісь краї;

В неї діва, що на людство сипле промені свої,-

За недолітка Росана вже засватали її.

Дулардухт звеліла: «Діву видам заміж за Росана

Лиш тоді, коли у серці згасне пал і зникне рана;

Доки я вернусь додому - хай тут жде на милодана».

В неї раб єдиний - євнух; житлом в неї - башта тьмяна.

В путь з царицею зібрались чаклуни, причар митці,

Щоб на ворога не трапить, не зблукать на манівці.

Залишилась в місті варта - найхоробріші бійці.

Час іде,- вже мають скоро повернутись мандрівці.

Місто Каджів - нездоланне. Мур обвівсь навкруг твердині,

Ще й стримить над містом скеля,- тайний хід є в скелі нині,