Витязь у тигровій шкурі - Руставели Шота - Страница 67

Можна ходом тим пробратись аж до башти на вершині,

Де красуня сонцелика пробував в самотині.

Варта з витязів суворих коло входу стала там,

Десять тисяч мечоносців, осторога ворогам,

Ще й три тисячі сторожі коло трьох фортечних брам…

Ти на полонене серце не вдягай кайдани сам!»

Осяйного Автанділа хоч гризе печаль стара,

Та від слів оцих приємних трохи зменшилась жура,

Радо він уславив бога, образ вічного добра:

«Звістку радісну і щасну кажеш ти, чиясь сестра!»

Він Фатьмі сказав: «Достойна на любов тепер мою ти,

Бо твоя жадана повість увільнила нас від скрути,

Але дай мені ще більше про Каджетію почути:

Як безплотний каджі може на людину схожим бути?

Жаль за дівою збудила оповідь твоя сьогодні,

Але що ж безплотні каджі учинити жінці годні?»

Змовила Фатьма: «Так знай же,- то не духти химородні,

А лиш люди, що обрали житлом скелі та безодні.

Каджами цей люд назвали, бо в їх місті верховодять

Люди, вправні у чаклунстві, що могутньо химородять;

їх ніхто і не зачепить, самі ж всюди людству шкодять.

Всі, що йдуть боротись з ними,- в сліпоті й ганьбі відходять.

Знають чар таємних силу; супротивних засліпляють,

Кораблі у хвилях топлять, в морі вихорі здіймають,

Воду сушать і по водах, мов по землях, походжають.

Схочуть - день без сонця гасне, схочуть - пітьму осявають.

Звуть їх каджами за люті їхні чари й ворохоби,

Хоч вони, як всі ми, люди, людські маючи подоби».

Автанділ сказав: «Зцілився дух мій, наче од хвороби,

Бо звістки, отут почуті, всі припали до вподоби».

Автанділ в сльозах невпинних серцем всім уславив бога:

«Боже, дякую тобі я, бо від тебе - допомога!

Слави й величі твоєї проказать устам не змога,-

Ти даруєш з неба ласку, й доля зміниться убога».

Славив бога: добрі вісті принесла йому ця повість,

Та Фатьма вже запалила в серці хтиву буйнокровість,-

Мусить пал її терпіти Автанділ, приспавши совість,

Мусить зносити лик сонця поцілунків гарячковість.

П'є Фатьма відраду, лігши з Автанділом тої ночі,-

Витязь стан її до себе пригортає неохоче.

Тінатін свою згадавши, тайним трепетом тріпоче,-

Звідси вирватись у безвість знавісніле серце хоче.

Ллються в море тайні сльози, сліплять очі силаю,-

Чорний вир агатний човен закрутив в крутінь свою.

Він казав: «Коханці, гляньте: був я рівен солов'ю,

Та, з трояндою розставшись, став я круком на гною».

Розтопить могла б каміння сліз рясних ріка кривава,-

Між троянд її спинила вій агатових застава.

Солов'єм Фатьма раділа, запобіглива й ласкава,

Бо, троянду стрівши, мріє солов'єм зробитись ґава.

Розсвітало. Сонце світу стан смуглявий свій омило

У купелі. Жінка внесла одягти на гарне тіло

Пишний стрій, чалму, білизну, що ясніла свіжо й біло:

«Все візьми ти, не соромся,- забери, що серцю мило».

Автанділ рішив: «Сьогодні я свою відкрию тайну».

Досі він вдягав одежу, для значних купців звичайну,

А тепер вдягнув обнову витязівську, злотосяйну.

Лев став сонцем. Всі узріли переміну в нім негайну.

Принесла Фатьма для учти різні страви та напої.

Автанділ, убраний пишно, появився у покої.

Мовила Фатьма, узрівши, що він зняв купецькі строї:

«Людям, що про тебе марять, втіхи ти додав нової!»

Захватом Фатьму впоїла красота його чудова,-

Він в душі своїй всміхався, не промовивши ні слова:

«Ні, про мене їй нічого не сказала ця обнова».

Що робить йому? За нього жінка ця на все готова.

Розійшлися по обіді. Витязь вирушив додому,

Він вина напився й зразу ліг заснути, збути втому.

Аж увечері проснувшись, встав у блиску осяйному,

Запросив Фатьму до себе: «Радий гостю я нічному».

Автанділ, Фатьму зустрівши, чує зойк її палкий:

«Той, чий стан, немов алое, смерть несе душі моїй».

Садовить її він поруч, стеле килима він їй;

На садок троянд лягає тінь од хатки довгих вій.

Автанділ їй каже: «Фатьмо, все про тебе знаю я,-

Від новин цих затремтиш ти, мов жалить тебе змія,

Та повинна знать ти правду, хто я є, моє ім'я.

Чорні пущі вій агатних - там таїться смерть моя.

Ти гадаєш, що купець я і веду цей караван,-

Ні, я є воєначальник, володар мій - Ростеван.

Я - водій всіх військ, що гідні прославлять царевий сан,

Всіх скарбниць і всіх зброярень розпорядник я і пан.

Знаю, ти - мій друг надійний. Де ще є такі серця?

Цар мій доньку має,- рівен сонцю блиск її лиця.

То вона мене мордує, і мене красуня ця

Надіслала в мандри,- кинув я царя, її вітця.

Я, шукаючи ту діву, про яку казала ти,

В пильних розшуках невпинних обійшов усі світи,-

Зміг закоханого в неї лева зблідлого знайти.

Він терзає власне серце від журби і тяготи».

Автанділ Фатьмі повідав, що причиною було,

Щоб укрив у шкуру тигра Таріел своє чоло.

Каже він: «Бальзам ти маєш, що душі загоїть зло,

Що зрятує вії чорні, наче ворона крило.

Якби вдвох з тобою, Фатьмо, ми йому допомогли,-

Може, ті зірки б звільнились від розпачливої мли.

Нас удвох би прославляли люди піснею хвали,

Бо тоді б коханці, певне, одне одного знайшли.

Щоб в Каджеті надіслати, дай свойого чаклуна,-

Понесе він вість, з якої діва втішиться сумна.

Будем ми отак чинити, як порадить нас вона;

З ласки бога, нам скориться та каджетська сторона».

Мовила Фатьма: «О боже! В дивних свідчусь я ділах!

Подвиг, що про нього чую, грані вічності досяг!»

Раб-чаклун з'явився чорний, наче ворон, віщий птах.

Витязь рік: «Іди в Каджеті, не страшись, що довгий шлях.

З мудрощів твоїх чаклунських мусить бути нам користь:

Загаси вогонь палючий, що серця нам люто їсть,

Новину цілющу сонцю ти повинен розповість».

Відказав той: «Вам я взавтра принесу жадану вість».