Витязь у тигровій шкурі - Руставели Шота - Страница 84

ТАРІЕЛ ДІЗНАЄТЬСЯ ПРО СМЕРТЬ ІНДІЙСЬКОГО ЦАРЯ

Караван великий вийшов з-за гірського перевалу.

Коні й люди, вбрані в чорне, йшли над прірвою помалу,

Кожен пасмами волосся вкутав голову оспалу.

Цар звелів: «Ведіть сюди їх! Тут ми станем для привалу».

Тих купців з їх старшиною враз приводять на узлісся.

Цар питає: «Хто такі ви? Чом у чорне зодяглися?»

Кажуть: «Там, звідкіль вертаєм, ці звичаї повелися,-

Ми із Індії додому, до Єгипту подалися».

Раді витязі, що стрілась валка з Індії торгова,

Та ховаються, щоб радість їх не зрадила раптова.

Таріел купцям говорить по-індійськи, та ні слова

Не збагнуть вони, бо знана їм лише арабська мова.

Каже він: «Скажіть нам, люди, що там в Індії чувати?»

Ті говорять: «Засудило небо Індію до страти,-

Там старі й малі віднині знають тільки сльози лляти,

Мудреці ж усі від горя розум мусили стеряти».

Старшина купців речисто так до витязів прорік

«Фарсадан, владар індійський, був щасливий чоловік,-

У дочки його світліше, аніж сонце, сяяв лик, Стан її -

алое, й зуби - мов перлини, й лали щік.

Покохалися взаємно ця красуня й амірбар.

Він же судженого діви за один забив удар;

З юних літ дочку на догляд дав сестрі своїй владар -

Через неї знищив нині землі Індії пожар.

Ця сестра царя, мов каджі, чаклувать могла уміло,

Та вона померла нагло, учинивши люте діло -

Землю з сонцем розлучивши; небо ж в тузі посмутніло,-

Діва зникла. В іншім місці десь алое заясніло.

Амірбар дізнався; рушив лев шукати сонце враз,

Та пропав і він; відтоді місяць Індії загас,

Вдвох вони пропали, марно їх шукають повсякчас.

Цар сказав: «О боже, палиш ти вогнем повільним нас!»

Цар, безсилий щось вчинити, впав у розпач, в лють і шал;

Залунали звуки горя, стихла арфа та кімвал.

Цар терпів якусь часину в серці найпалкіший пал,

Та помер і він, бо душу горе вбило наповал…»

Тільки це купець промовив, як скричала жінка двічі,

В наглім розпачі роздерла сповивало на обличчі;

Таріел так само скрикнув, мислі викрив таємничі,

І потік з нарцисів ринув, і повіяв сніг у вічі.

Якщо їй не заздрить сонце - вбий мене на цьому ж слові!

Голова її невкрита - маку листячка чудові;

Хоч мудрець вславляв би діву,- крикну: «Стій!», як віслюкові.

Рот її - криштальна мушля, де двійнята сплять перлові.

За отцем голосить жінка, наче ніжний соловей,-

Рве своє волосся, ринуть сльози в неї із очей,

Як шафран, троянди зжовкли; став, як мох, рубін оцей.

Заховалось сонце в хмарах, промінь згас у тьмі ночей.

Коси рве, дере обличчя, лине стогін каяття -

Все навколо заросило сліз та крові пролиття:

«Хай за тебе вмру я, батьку, найнікчемніше дитя!

О, ніколи не вкрашала я нічим твого життя!

Згас отець - загасло сяйво, і навіки щастя вбите.

Хто тобі про мене скаже, втішить серце сумовите?

Згасни, сонце! О сузір'я, над землею не світіте!

Чом не валишся ти, горо? Чом не гинеш ти, о світе?»

Таріел в риданнях каже: «О навчителю, прощай!

Нащо сонце сяє? Чом же не згасив його відчай?

Ти помер, світило людства, вже не твій - цей світ, цей край,

Я молю тебе - за кривди ти мені прощення дай».

Тут всі стали проливати сльози журні, невеселі,-

Довго плакали, аж сльози продовбали гірні скелі.

Річ Фрідона й Автанділа біль згасила в Таріелі,

Мов слова католікоса, мов казання мацкверелі.

Так вони нещасним друзям проказали: «О світила!

Ви свої серця вгамуйте, щоб терплячість їх зміцніла;

Батька бог підніс до неба, дав йому орлині крила,-

Нам же ніколи тужити - треба братися до діла».

Заспокоєні та вдячні, всі присутні посідали,

Ті ж купці, в чім річ - не знавши, перелякані стояли.

Таріел до них промовив, щоб вони не дивували:

«Знайте, браття: ми - ті люди, що колись були пропали».

Просить він купців: «Що сталось там іще - кажіть мерщій».

Відказали: «О владарю! Горе Індії твоїй!

Бо прийшли хатави, місто облягли, й почався бій.

Цар Рамаз якийся - нині їх розлючений водій.

Там живе цариця, ставши ще мертвішою, ніж мрець.

Військо б'ється, хоч надію втратив стомлений боєць,-

Все сплюндровано, кордони залишились без фортець.

Кинь туди свій промінь, сонце, поклади цій млі кінець!

Нині кожен із тубільців чорний зшив собі жупан.

Ми вдяглись так само, й вийшли, і прийшли в Рамазів стан.

Знав Рамаз, що цар наш дужий, тож не скривдив єгиптян,

І пустив нас - ми без шкоди повели свій караван».

Таріел, таке почувши, діл вояцьких не затяг:

За одну добу походу він пройшов триденний шлях,

Виступаючи одверто і визивно звівши стяг.

Глянь, як серце Голіафа укріпилось для звитяг!