Витязь у тигровій шкурі - Руставели Шота - Страница 85

ТАРІЕЛ ПРИБУВАЄ ДО ІНДІЇ ТА ПЕРЕМАГАЄ ХАТАВІВ

Він, до Індії вступивши, до гірських прийшов доріг,-

Там ворожа рать з'явилась,- не почислить їхній збіг!

Він сказав: «До вас, о друзі, я довіру всю зберіг,-

Скоро з ворогом розправлюсь,- присягаюсь, далебіг!

Вже колись вони зазнали, як мій вірний меч січе -

Перерубує кольчуги, розтинає вмить плече».

Автанділ сказав: «Навіщо тут балакать гаряче?

Ми їх всіх у пил потопчем, і ніхто з них не втече».

Враз до бою зготувались, щоб і не отямивсь ворог,-

Гордо рушили завзятці, скакунів погнавши скорих,

І розлігся кінський тупіт, клич бійців та зброї торох.

Вниз помчали по узгір'ях, аж ставав стовпами порох.

Налетів загін передній на хатавські чільні чати,

Поскидав їх з коней, марно намагалися тікати,

Повели до Таріела полонених допитати,

Той гукнув притьма: «Чиї ви?» - щоб із допитом не дляти.

Ті сказали: «О коханий! Нас обдурено, мабуть!

Цар Рамаз послав сюди нас, щоб на варті тут побуть».

Таріел звелів: «Збирайтесь ви, дурні, назад у путь

І скажіть своєму пану: «Он серця хоробрі йдуть!»

Передайте: «Каже владно Таріел, владар царів,

Цар могутній і гордливий, що жахає ворогів:

Ти мою почуєш волю од своїх же вояків -

Не зрятуєшся від смерті, хоч би з остраху тремтів.

Левнів зважитись лякати можуть тільки ошалілі!

Як до Індії, шаленцю, ти вступив при збройній силі?

Ось прибув огонь, що спалить, вас розвіє на гарілі.

Я ступлю меча свойого на твоїм же власнім тілі.

Приготуйся! Я не криюсь і не дам, щоб ворог зник,-

Стань у бій, шикуй вояцтво,- так велю я, войовник.

Ротоблуде, клятволамцю! Хай замовкне твій язик!

Твій шолом кольчужний миттю я зімну, немов башлик».

Поспішаючи щосили, вартові пішли відразу;

Не стаївши анічого, розказали все Рамазу:

«їде цар індійський - військо йде сюди з його наказу.

Він, найкращий витязь, смертю відповість нам на образу».

Піднесли свій стяг індійці,- він під хмарами повис;

Поруч нього цар арабський свій державний стяг підніс.

Знають всі, що для арабів найзручніша зброя - спис.

Тут же став Фрідон хоробрий і меча свого затис.

Раптом бачать: мчиться навстріч п'ятисотенний загін.

Хтіли кинутись араби з ними в бій зо всіх сторін -

Таріел спинив їх: «Стійте!» - їм гукнувши навздогін.

Цар Рамаз явився з військом - був блідий, беззбройний він.

Обійняв покірно й ревно він коліна верхівця,

Мовив: «Зглянься наді мною, ради вишнього творця,-

Забери життя, хай звідси понесуть мене, мерця!

Доля вбила в мене серце, ти ж вигоюєш серця.

З тих часів, як ти десь дівся, проминуло десять літ.

Без царя лишились птиці, бо орел спинив свій літ,

А тому й вчинив я справи, за які складу одвіт.

Мов лелітки на жупані, щастя здер із мене світ.

Вбий мене, в усім я винен, більш провина нічия!

Ось прийшло п'ятсот вазірів,- хай зітне рука твоя їхні голови,

хай ллється кров, як річки течія,

Безневинного ж вояцтва не вбивай, благаю я!»

Всі його молили тужно, постававши на коліна:

«Божим іменем благаєм, хай проститься нам провина!»

Ниць упав Рамаз. Горіла в Таріела мисль єдина:

Бог розкаяних прощає, не простить хіба людина?

Хто посмів би, грішним бувши, не вестися милостиво?

Пил на голови та попіл люди сипали журливо -

Так благали й ніневійці небо, гнівне справедливо.

Те, що раптом розв'язалось, знову зв'яже світ на диво.

Прочитав у книгах мудрих слово я, не всім ще знане:

Справжнім подвигом для мужа ось що мусить бути зване -

Витязь, ворога здолавши, забивать його не стане.

Хай це кожен знає, в кого серце мужності віддане!

Таріел пом'якшав, ставши богом в праведних ділах:

«їх не вб'ють. Коли охопить переможеного жах,-

Знов він скрутить те, що хибно розплелось в його руках.

Заподіяне нещастя я в один поправлю мах».

Всі його благословляли, дивувались з мудрих справ,

І молили ласки в бога, щоб йому він щастя дав,

Бо життя, а не загибель Таріел їм дарував,-

Тільки меч його неситий плоті воїнів жадав.

Підійшла зоря Муштарі, знявши з лику покривало,

Щоб згасить солодким словом почуття, що в нім палало.

Зібрались війська Рамаза - всіх долин для них замало,

І над Індією сяйво, наче стовп небесний, встало.

Поспішав гонець до війська, що тлумилось між долин:

«Не заб'є він з вас нікого, дав помилування він».

Всі його благоловляли, загримів на сполох дзвін:

«їде витязь, що у битві багатьох забив один!»

Всі йдуть навстріч Таріелу, величальний клич гуде.

Прапор свій індійці бачать серед війська, що іде,

І очам не вірять, кажуть: «Нас підступна зрада жде» -

І ридають, бо не видно Таріела аніде.

Таріел до них під'їхав і гукнув: «Ось я, ваш цар!

Я веду моє світило, блискавичний лику чар.

Дав мені орлині крила милостивий бог у дар.

Йдіть сюди! Розлука з вами нас гнітила, як тягар».

Всі, царя впізнавши, бігать почали туди й сюди;

Світлом сповнились тераси, огорожі та сади.

Всі кричали гучно: «Недуг нас покинув назавжди!

Нині бог явив нам ласку, не прирікши до біди!»

Люди брами розчинили, принесли від них ключі,

Та були в жалобу вбрані всі присутні глядачі;

У саду троянднім - вогкість: жінка й витязь у плачі,

Впали воронові крила, кришталі ясні б'ючи.

Вихователя згадавши, збожеволів учень вкрай;

Мов огонь, пекучі сльози із очей ронив силай,

Бив себе в чоло і плакав, виявляв страшний відчай,

Кришталевими граблями розгрібав агатний гай.

В мить, коли зустрів вазірів, що жалобу зодягли,

Таріел одчайно скрикнув, аж простори загули,-

Наче злива, кров і сльози по обличчю потекли.

Підійшли вони до нього; наче сина обняли.

До журливого подружжя люди йдуть, значні і прості.

Сил нема ридати в діви, знепритомнілої з млості,-

Відломились на троянді, впавши вниз, квітучі брості.

І ніхто не посміхнеться, бо журбу вчувають гості.

Йде до них сама цариця, бачить їх лице прозоре, Каже їм:

«Ридати годі!», їх вгамовує, говоре:

«Вже зміняється на ласку боже гнівання суворе,-

Ми його хвалити мусим, не казати тужно: «Горе!»

Обіймає Таріела, стан його стискає сильний,