Повiя - Мирний Панас - Страница 76

- Та чому ви її справдi не розщитаете? - увернув Проценко.

- Ну, скажiть же йому! - одказала попадя, гнiвно насуплюючи брови.

- їй, видно, нiхто ще нiколи рота не загороджував! - додав Довбня.

- От ще! - промовив Проценко.

- Атож! - свiркнувши очима, скрикнув Довбня. - Ось наступила на ногу, та ще й на мозоль… Хоч би добре що! а то… Гидко на скiпки взяти!.. Тьфу! Попадя i Проценко разом зареготалися, так смiшно виплювався Довбня.

- Оце який ви страшний та сердитий! - скрикнула вона, сподiваючись повернути розмову на iншi речi.

- Та пальця в рот не кладiть: ще зуби цiлi, - жартував Довбня начебто й гнiвно.

- Невже? - тихо спитала вона, лукаво стрiльнувши на його очима. В її голосi почувалися жартiвливi iграшки, в її очах свiтилася тиха усмiшка, на її обличчi грала краска. Наче та кiшечка прикрадається здалеку до мишачої норки, прикрадалася вона тихим голосом та привiтним поглядом до насупленого Довбнi, що сидiв на стулi похмурий i крутив довгого рудого вуса… Щоб вона та не розворушила кого? Та як схоче - i нiме заговоре!

Довбня справдi заговорив. Своєю крутою та дебелою мовою вiн так i сипав жарти, наче дровами вергав на всi боки; Проценко пiддержував його, увертаючи коли-не-коли яке слово, а попадя пiддавала жару то веселим поглядом, то безжурним реготом. У хатi зразу стало так утiшно та весело! Недавнього гiркого неспокою наче й не було; не примiтне навiть нi злиднiв, нi непорядку: i долiвка мов сама собою промилася, й стiни побiлiли - вирiвнялися, i лойова свiчка так ясно горiла!.. Гучна розмова укривала хату. Вона ущухла тiльки тодi, як Педоря одчинила дверi, щоб внести самовар. Крекчучи, вона пiдняла його, постановила на столi i, окинувши всiх непривiтним поглядом, мерщiй повернула назад.

- А я сидiв та ждав… Ну, думаю, перший раз ногу одтоптала, а тепер уже й самовар виллє на мене, - промовив Довбня їй услiд.

Нестямний регiт обняв хату… За ним не чутно було, як Педоря, прогугнявивши собi пiд нiс "зацiпило?!", грюкнула дверима.

За чаєм ще веселiше пiшла розмова. Проценко й не думав, що Довбня був такий балакучий та жартiвливий. Хоч без крутих слiв не обходилося, отже вiн так непримiтне уплiтав їх у свою розмову, мов золотар цяцькував перснi дорогими камiнцями. Регiт не стихав, коли вiн говорив, а вiн мовчав мало. Пригадалися йому давнi часи, часи бурси, гречаних галушок, червивої кашi та веселого товариства. I вiн розказував, як трохи не кожної ночi, накинувши на себе лихенькi хламиди, тягли вони на здобич; як розбивали обходи, били об'їждчикiв, пили вольну горiлку, крали сало, а раз живого кабана на вулицi спiймали, закололи, затягли до рiчки i до свiту упоралися так, що i сам чортяка не знайшов би слiдiв. А то в пана украли дочку. Поки однi спiвали пiд вiкном канти, а старий слухав, другi з дочкою вже сидiли в попа i могоричили звiнчати пару. Кинувся пан дочки, а вона вже не його. Посердився старий, полаявся, та нiчого не вдiєш - прийняв з зятем до себе. Старого попа тiльки вижив iз села, замiсть його настановив свого зятя.

- Тепер благочинним уже… розкошує! - додав Довбня. Наталiя Миколаївна важко зiтхнула, її вразило не те, чим потiм став зять того пана, а те, що украв дочку.

- Що ж, вони ранiше любилися? - спитала вона.

- Звiсно, любились. Цидулки передавали одно одному то через слуг, то через жидiв.

Наталiя Миколаївна ще бiльше пройнялася дивуванням. "Отже i пошле господь таке щастя другим! I чому з нею не лучилося того?" - думала вона.

- А воно, мабуть, разом i весело i страшно тiкати? - спитала далi, дивлячись на Довбню.

- Не знаю, нiколи нi вiд чого не доводилось тiкати, та й родився не бабою, щоб про се вам докладно оповiдати. Наталiя Миколаївна зареготалася.

- Дивно б було, якби з такими вусами та були баби! - скрикнула i ще бiльше залилася реготом.

Довбня тiльки скоса дивився на неї, як її на всi боки хитало. Чай попили.

- А що тепер зробимо? - спитався Проценко. - Шкода, що Лука Федорович не взяв з собою скрипки, а то б ви, Наталiя Миколаївна, почули, як вiн грає!

- Удруге без скрипки не приходьте! Чуєте, не приходьте! - скрикнула вона i почала'упiвголоса виводити якусь веселеньку пiсню.

- Давайте заспiваємо! - спохопився Проценко.

- Давайте, давайте! - радо загукала попадя. - Тiльки й ви, Лука Федорович, будете пiдтягувати.

- Якщо знаю пiсню, то можна, - засмалюючи папiроску, вiдказав той.

- А яку заспiваємо? Знаєте, оту, що у ваших спiвали, - пригадувала попадя.

- "Выхожу один я на дорогу"? - спитався Проценко.

- Лєрмонтова! Лєрмонтова! - запорощила вона. - Як я люблю того Лєрмонтова! Страх люблю! А за життя його, кажуть, не любили. Дурнi! От якби вiн тепер був живий?!

- То тепер би ще й насмiялися з нього, - увернув Довбня.

- Не признали б? Правда ваша, Лука Федорович! - скрикнула вона. - Скiльки-то таланiв непризнаних гине! - I, глибоко зiтхнувши, вона зцiпила зуби i посварилась комусь кулачком.

Тiльки що затягли "Выхожу", як у хату ускочив отець Миколай i, нi з ким не здоровкаючись, почав басом пiдтягувати. Вiн не дослухався, чи в лад то було, чи не в лад, а одно робив - гукав… Видно, добрi були хрестини! Попадя, почувши нелад, перша замовкла, за нею Проценко, один Довбня, наче змовився спершу, одно пiдгукував поповi; а той, червоний, як рак печений, п'явся, надимався i рiв, наче бик, на всю хату.

- Та перестань! слухати не можна! - скрикнула попадя, затуляючи вуха.

- Не слухай… Далi як? - розпалившись, гука той на Довбню. - Кажи: далi як?

Довбня усмiхнувся своїми суворими очима.

- Це вже кiнець, - одказав.

- Кiнець? - перепитав отець Миколай. - Шкода! Потiм кинувся до Довбнi, обхопив його, поцiлував:

- Ми ж з тобою давнi товаришi… училися вкупi! Чуєш, Наталочко, вчилися вкупi. Вiн тiльки одним курсом вище йшов… Та чому ти, братику, не пiшов на попи? Ех, ти!.. Непривiтне, брат, i наше життя, та все краще, нiж отак тинятися… Жiнка, брат, дiти… Постiй, пiдожди… брехня! Дiтей нема… Чорт їх уже й матиму!.. Ну, а жiнка? - провiв вiн тоненько, хотiв щось сказати, та тiльки скрутнув головою i попитався Довбнi: - Горiлку, брат, п'єш?

- Чому ж такого добра не пити? Можна, - одказав той.

- Можна, кажеш? Гей, жiнко! Давай нам горiлки, давай закуски, усього давай! Що е в печi, то все на стiл мчи!.. А я вас i не примiтив, - скинувши погляд на Проценка, повернувся вiн до нього. - Вибачайте менi, голубчику! вибачайте! - I кинувся цiлуватися з Проценком.