Повiя - Мирний Панас - Страница 77

- I це добрий чоловiк, - хвалився вiн Довбнi. - Добрi тепер люди настали; усi добрi! А що його моя жiнка любить! Отого, бородатого! Бач, який!.. Ну, я тебе ще у борiдку поцiлую, - слебезував, припавши до Проценковоi бороди.

- А ти, жiнко, гляди коли-небудь не помилися: як приймеш його бороду за мою та учепишся своїми руками!

- Що ти верзеш? - спиталася Наталiя Миколаївна, докiрливо дивлячись на нього. - Заллє очi та й варнякає не знать що.

- Правда твоя, що залив очi, їй-богу, правда. Не можна, брат, було… Кум… Постiй, хто кумом був? Як-бо його? От i не згадаю… Ото випивака! Усiх перепив… такий!.. Не сердься ж на мене, моя попаденько, дай свою рученьку бiлу, приложи до мого серденька гарячого! Ну, я тебе поцiлую… твої оченьки яснi, твої устоньки рожевi, твiй носочок… Як там у пiснi?.. Як що?.. Як солоний огiрочок! - скрикнув i зареготався.

Попадя мерщiй одхилилася: вiд нього несло таким хмелем!

- Ти б посоромився хоч чужих людей!

- Яких чужих! Це, брат, усе свої… Ото чужий? - спитався, указуючи на Довбню. - А то не наш? - повернувся до Проценка. - Ще й який наш!.. А хоч би й чужi? Хто ж ти у мене? Ти ж моя перша й послiдня!.. Не сердься, брат, дай нам горiлочки… - I вiн моргнув так кумедно бровою, такого пустив бiсика оком, що всi не видержали й зареготалися. Отець Миколай сам почав реготатись i, стрибаючи на однiй нозi, вигукував: горiлочки! горiлочки!

- Де ж її взяти? - спиталася Наталiя Миколаївна. - Ти ж знаєш, що дома немає: а посилати… кого я пошлю?

- Як кого? а Педорю!

- Вона менi i так дозолила: ти їй слово, а вона тобi десятеро!

- О-о, матерi її заковиря! Педоре! - гукнув пiп, опускаючись на диван. Нешвидко Педоря усунулася в хату, розпатлана та заспана.

- Ти у мене слуга? - спитав пiп. Педоря мовчала, сопла.

- Слуга?! Я тебе питаю! - гукнув вiн удруге.

- Кажiть уже, чого треба? - чухаючись, одказала Педоря.

- Слухай: ти тiльки менi баринi не будеш слухати, то я… - I вiн затнувся; брови його нахмурилися.

- По горiлку, чи що, йти? - пита, позiхаючи, Педоря.

- А-а, догадлива, бiсова! - усмiхнувся отець Миколай. - Ну, скажи менi: по чiм ти догадалася?

- Он казав жид, що бiльше не всипле без грошей! - одрубала Педоря.

- Матерi його дуля! Жид - невiра… Я тебе не про се питаю. Я тебе питаю, по чiм ти догадалася, що горiлки треба?

- По чiм догадалася? По тiм, що у вас гостi! Може, хто i чарку горiлки хоче.

- А ти хоч?

Педоря усмiхнулася, утираючи носа:

- I я вип'ю, як дасте.

- Молодець! - похвалив отець Миколай. - На ж тобi… - I вiн почав ритися в кишенi, брязкаючи грошима. - На полтиника. Чуєш? цiлого полтиника… Скажи жидовi, щоб кварту усипав, та доброї! Недоброї i не бери. Покуштуй попереду… Тiльки не з нашої посуди, - погана ти дуже! - а в жида з чарки… i тiльки одну чарку. Чуєш, тiльки одну!

Вiддавши Педорi грошi, вiн ще почав її виряджати.

- Отак у нас усе, - жалiлася тим часом попадя Довбнi. - Отак, як бачите: нема того, шоб виговорити прислузi, - вiн жартує. Отак i сповадить наймичок! Чого ж вони будуть слухати?

- Бо тебе як слухати, то треба надесятеро розiрватись, - огризнувся отець Миколай. - У тебе нема одного дiла, а разом десятеро: подай те, Педоре! на тобi се! бiжи за тим, та не мини й цього!.. Нi, ти в мене не хазяйкатаки!

- О, ти мудрий хазяїн!.. по чужих хатах ходячи та чуже добро поїдаючи, - уколола Наталiя Миколаївна.

- Наша, брат, служба така, - одказав пiп. - Ми i по чужих людях тиняючись проживемо, а ти дома з голоду сколiєш.

- За таким хазяїном! - сердилась попадя. Отець Миколай суворо бликнув на неї, та, махнувши рукою, зареготався.

- Не слухай, брат, її, - повернувся вiн до Довбнi. - Жiнка, брат, i чорта проведе! - сказав вiн йому над ухо так, щоб усi почули.

Наталiя Миколаївна пустила на чоловiка гострий i призрий погляд; зцiпила зуби, аж її щелепи видалися над повними щоками, мов вона збиралася кого розкусити ними, i, згорнувши руки, сердито опустилася на стулець бiля столу. її свiже рожеве обличчя поп'ятнилося, очi похмурились. Вона мовчала; здається - i не дихала. Отець Миколай, глянувши на жiнку, мерщiй опустився на диван, тер колiна долонями i чудно хихикав.

- Як дурник! - процiдила попадя крiзь зуби.

- Ви сердитесь? - спитався, пiдходячи до неї, Проценко. Вона бликнула на нього й нiчого не вiдказала; спiдня губа її тремтiла… Довбня понуро дивився на все те, а пiп одно тер колiна та тихо хихикав. У хатi зробилося сумно та нудно - не добро, видно, все те вiщувало!

Може б, воно i справдi з того буча знялася, якби не Педоря… У кожушанцi наопашки, закутана платком так, що з-пiд його тiльки її очi та синiй нiс визирали, увалилася вона у хату, бухаючи своїми страшен-ними шкарбунами; пiдiйшла до столу, вийняла з-пiд поли пляху горiлки i, струснувши нею над свiтлом, скрикнула:

- Самий смак! Проценко засмiявся.

- Чого ви регочете? - спитала Педоря у попа, не почувши, хто зареготався.

- Молодець ти у мене, молодець! - одказав, усмiхаючись, пiп. - Мчи лишень мерщiй нам чарку та чого-небудь їсти.

Педоря кашлянула, утерла носа i мовчки вийшла. Швидко вона знову вернулася, несучи в однiй руцi чарку, а в другiй на тарiлцi печену рибу, хлiба i солоних огiркiв.

Отець Миколай схопився був, та, поглянувши на жiнку, що як сич надута сидiла, мерщiй собi сiв, обвiв усiх очима, хихикнув i потер колiна.

- Як здоров'я вашої куми? - спитала Наталiя Миколаївна у Проценка. - От не зберуся та й не зберуся нiяк до неї!

- То через те, що довго збираєтесь. Вона мала щось одказати.

- А може б, ти нас, Наталю, почастувала? - перебив її отець Миколай.

- Як ви не почастуєте, то я й пити не хочу! - додав Довбня.

- Чому ж се? - спитала вона.

- У женщин рука легка… Плавкiше чарка йде, не становиться руба! - перевiв на жарти Довбня.

- О, у мене рука важка… Ви ще не знаєте її! - одказала попадя, згортаючи руку в кулачок i пiднiмаючи його вгору. Проти свiтла той кулачок як яблучко червонiв.

- Ваша? Ота! - скрикнув Довбня, дивлячись, як кiт на мишу, на її кулачок. - А розгорнiть, я подивлюся, - сказав, пiдходячи до неї.

- Що ви там побачите? Хiба ви знахур?

- Знахур.

Попадя розтулила жменю i подала Довбнi. Той бережно узявся за пальчики i, прихилившися, роздивлявся долоню, тi невеличкi борозенки, що покарбували її.

- Довго менi жити? - граючи очима, спитала вона.

- Сто лiт! - скрикнув Довбня, прикриваючи її долоню своєю жорсткою. Подержавши трохи, вiн приник ухом. - Притулiть мiцнiше! - промовив.