Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Мирний Панас - Страница 91

— Правда, правда! — гомоніла громада.

— Пани вами, люди добрі, й так довго правили... поправтесь ще самі! Все-таки своя рука — владика. Вони не поклопочуться за те, щоб усім було добре. Всяк за себе... А у нас же вони ще й родичі всі... Один одного стережуть. Ось ц е й... (Чіпка ткнув пальцем у той бік, куди поїхав становий)... у мене хліб-сіль їв, а за панів руку тягне...

— Егеж, еге... Вони, як ті свині: одно за одного, — гула громада. — Коли ж так, шабаш, братця! Годі їх!.. Дивись бісове зілля: його з огорода, а воно таки в город! Хоч у гласні їм, коли людей нема... А дзуськи!..

Розійшлася громада. Вернувся Чіпка додому, радий, що довелося направити громаду на добру стежку. У його серці закльовувалось щось нове: йому хотілося, щоб громада його послухала; в голові промайнула думка, що він порядкує на громаді, веде її вперед, усіма верховодить... Давнє забулося, мов його й не було ніколи: він тепер отаманує на громаді...

— Коли б то, Галю, послухали моєї ради, — каже він уночі жінці, — увірвалася б їм нитка! — І він ще довго розказував Галі, як він буде людям служити... Галі й самій становилось якось гарно на душі, що її чоловік заробив таку людську повагу.

А в Чіпчинім серці уже ворушилося бажання верховодити, пекло його, виривалось наверх у думці, в слові... Чіпка з ним носився, як з нахідкою. Кого не зустріне, з ким не забалакає — та все про земство, про вибори. Немає й речі другої. Радить кожному себе стерегти, громаду, а не даватись знову панам у руки.

Рада його взяла своє. Через тиждень прилетів у Гетьманське посередник Кривинський, та прямо у пред-водительську канцелярію, де мала бути управа.

— Пропали ми... мужики наших б'ють! — скрикнув він, забув і поздоровкатись.

— Як саме? — схопившись, мов опечений, скрикнув завжди тихий Шавкун і оторопів.

— У Пісках — не то з наших — ні одного дворянина.

— Значить і Дмитренка не послухали!.. — ледве вимовив Шавкун та, мов хто на його відро холодної води вилив, опустився на своє місце, підпер рукою голову — затих.

XXVIII

СТАРЕ — ТА ПОНОВЛЕНЕ

Випав удушливий день саме серед гарячої пори жнив. Сонце стояло над головою, як сковорода, розка-лене та наче огнем пекло. Пшениця осипалася: люди не вспівали вхопити. Під такий час кожна хвилина дорога селянинові. А тут — кидай свою роботу, їдь .у гласні!

Пани поз'їздилися. У Гетьманському, коло нового будинку пана Польського, стояли в три ряди карети, брички, натачанки. Поприїздили не тільки гласні. Багато наїхало з повіту й так собі цікавих панів подивитися на нове диво та послухати, що то за земство.

Прибули й прості гласні, хоч і не всі. То все були козачі писарі та голови; один Чіпка з Лозою ніколи ще не знали ніякої служби. Між гласними-селянами можна було помітити двох кріпацьких старшин: один — з Пісок, другий — з Рудки.

Пани собі гомоніли в горницях; крики та реготи доносились з хати на улицю. Селяни, поприїздивши на обивательських шкапійках (дехто привіз разом і подушне), розташувались коло будинку, нарізко од панських карет. Хто сидів під возом, хто під горницями: кожен ховався од душної спеки, що несамовито пекла-палила. Оддалеки козацької старшини, сидів під горницями й Чіпка, рядом з Лозою, недалеко від рундука. По праву руку — кучери панські, по ліву — «п'явки людські», як колись Чіпка обзивав сільську старшину. Йому було тепер якось ніяково... Кучери позлазили з козел, дехто підійшов до знайомих гласних; балакали то про се, то про те, хвалилися урожаями, жалкували, що прийшлося такий гарячий час прогаяти. Чіпка сидів мовчки, слухав, та чи й чув що. По виду можна було помітити, що його голову клопотали неабиякі думки. Перервав їх Дмитренко своїм зичним голосом:

— Гей, ви! — гукав він з рундука на гласних: — сюди йдіть!

Гласні підійшли під рундук, поскидали шапки. Тільки один Чіпка з Лозою, як сиділи, так і зосталися.

— А скільки вас? — питає становий.

— Та скільки ж? — обізвався передній, волосний писар, скинувши очима на купу товаришів-гласних. — З нашого стану — три, та з вашого п'ять, та двоє — з Свинок... Оце й усі!

— Ага, бач, Никифор Іванович... Здорові! — кивнув становий головою Чіпці.

— Доброго здоров'я, — одказав, підводячись. Чіпка і зняв шапку.

Лоза за ним устав, скинув і собі шапку.

— А що ж це ваші сюди всякої наволочі понасилали? — питає Чіпки становий.

— Якої наволочі? — зиркнув Чіпка та, трохи спустивши голос, додав: — перед богом усі рівні...

— То ж перед богом, а тут — перед людьми...

— Та й перед людьми — все одно... Усе-таки сміливіше, як свій коло тебе... А то: ви собі у будинок позалазили та й балакаєте в холодочку, а тут — печись на сонці.

— Хто ж вам велить пектись? Узяли б та й увішли в коридор.

— Спасибі. Що громаді, те й бабі.

— А ви, капустяні голови! — покинувши Чіпку, повернувся становий до козачих гласних. — Це вже ви нам одну капость зробили?! Чого ви сюди поприлазили? Що ви тямите?.. Ну, що ти, Свербиносе, тямиш?.. — визвірився Дмитренко на червонопикого, товстого козачого голову, од котрого так і несло горілкою. — Кис би собі у Хайки в шинку. Ні, в гласні преться. Або ти. Ступо? Жінчиної тіні боїться, до ладу не вміє слова вимовить, а теж — і собі між люди... в гласні!!.

Ступа й Свербиніс мовчали. Потупивши в землю очі, вони й не глянули на станового. Він кинув їх та до кріпаків:

— А ви, недобитки?.. Ще й вас тут неставало?! Давно з вас шкуру злупили?.. А тепер думаєте, що й ви пани?!

Стара виразка, розкорписана нечистями руками, защеміла в Чіпчинім серці. З-під насуплених брів засвітив гострий погляд, — то окидав він ним станового, то позирав на людей, що стояли мовчки, як до землі прибиті.

— Чого вам од нас, добродію, треба? — запитав Чіпка сердито й зиркнув на Дмитренка. — Хіба ми до вас приїхали?.. Нас громада прислала... ми громаді служимо...

— Та я про вас нічого й не кажу, — спустивши вниз голос, заговорив становий. — Ви чоловік торговий: всюди буваєте, людей, світа бачили — де треба, до ладу й свое слово скажете... Я про вас не кажу! З вас гласний, то таки гласний... А то — що? — Дмитренко з огидливістю глянув на останніх гласних... — П-хуу!.. Та тепер уже не переміниш... Глядіть ще не повибирайте й в управу своїх!.. Чуєте?