Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Мирний Панас - Страница 92

Гласні мовчали, мов не до них річ.

— Слухайте, — почав становий: — дивіться на мене... Як крутну правого вуса, — клади направо білет; а крутну лівого, —наліво... Глядіть мені!

Кажучи останнє слово, Дмитренко погрозив пальцем, повернувся, грюкнув дверима перед самим носом у гласних та й скрився у коридор.

— Бач, який гострий! — обізвався Ступа. — Мов над дурниками... Ні, стій! А ми так, братця: він нам правого вуса, а ми — наліво... Нехай дудика з'їсть!

— Це напасть, та й годі! — каже якийсь писар. — Швидко нашому братові за ними нігде буде місця знайти...

— А нашому братові, — увернув грізно Чіпка, — треба стерегти свого брата, а не тільки про себе думати...

Він мав ще щось сказати, та тут їх позвали в горниці.

Посеред довгої й широкої зали стояв довгий стіл, засланий червоним сукном, облямований золотою га-льонкою, з золотими китицями... За столом, на пбкуті, сидів предводитель. По праву руку од його Данило Павлович Кряжов — потомок того самого гетьманського полковника Кряжа, що вславився ні боями, ні походами, а тільки тим, що, як прикріпляли до землі підсусідків, він прикріпив нетрохи своїх далеких родичів, а разом з ними брата й сестру рідну... або й не він прикріпив їх, а його жінка — та сама пані полковниця, що людям черевиками очі й зуби вибивала... По ліву руку од предводителя сидів ІПавкун — городовий гласний. До його предводитель знай нагинався, а він йому шептав щось на ухо. Кругом столу обсідали другі гласні — горожани й земляни. Тут було ціле «сонмище», ціле кодло Польських. Тут були Совинський, Кривинський, Гаецький, Митіль, — не було тільки одного Макухи: Порох таки його доїхав своїми ябедами: він тепер був під судом, без місця. Між горожанами можна було побачити Лейбу Оврамовича, орендаря пана Польського, а рядом з ним отця Дмитра — благочинного, що так менджував проситель-ськими книжечками, як Дмитренко кіньми, за що, кажуть, не раз і судився у консисторії. Дмитренко, як не гласний, сидів окремо, між панами, котрі приїхали подивитись на нове диво. На всю хату тільки два порожні стульці зосталися, та й ті, мабуть, дожидали когось з панських гласних. Чіпка сміливо опустився на один; за ним Доза — на другий. Пани-гласні ззирнулися. Хоч наші дукачі були у добрих синіх жупанах, а все-таки така незвичайна сміливість колола панські очі. Для останніх гласних-селян не знайшлося місця за столом: прийшлося спинами підпирати стіну.

Після молебню та присяги почались вибори. Радили вибирати Кряжова, хвалили Совинського, розпинались за Шавкуна, намірялись пропхнути Гаєцького, Митіля. Як не крутив уса Дмитренко, як не дивився на кожного, хто підступав класти білета не в сюртуці, а в свиті, а вийшло так, що ледве-ледве провели трьох перших. На Шавкунові зробили невеличкий перепочинок.

Як налагодились знову прийнятись за вибори, гласний Саенко, син сотниченка, попрохав «слова». Панам було це не вдивовижу. Саенко — здавна чоловік неспокійний. Ще за Василя Семеновича він було не пропустить виборів, щоб не наговорити, як казали про його, «сім мішків гречаної вовни»... Оже та вовна була для панів Польських гірше гіркої гірчиці. Нівроку розумний, гострий, як бритва, Саєнко не пропускав случаю, щоб не побрити своїх сильних родичів. Прості люди його любили, як чоловіка, котрий не змовчить сильному і стане завжди в пригоді немічному... Зате пани та жиди Саєнкового духу боялися, та й недурно. Напакостити панові, придавити жида — стало втіхою для його. Так оцей-то «ліберал», як його звали, зняв тепер річ про земство... Обертаючись до панських гласних, він доказував їм «всесословность земства», довго й красно розводив їм про «интеллектуальную деятельность», котру вони, за «прошлі гріхи», повинні були оддати на «алтарь общественного благополучия». То повертався до простих гласних, нагадував їм про «рівноправність», умовляв їх самим дбати про свої «інтереси», про «народне благо». А на заключку всім гласним разом радив вибрати членом в управу хоч одного з гласних селян.

По хаті пройшов шелест. Пани здвигували плечима, хитали журливо головами, шептались, між собою. Мужики заворушились під стіною, затупотали ногами на однім місці, зглядалися, мов питали очима один в одного: «А що?! кого тепер?»

Предводитель, пошептавшись спершу з Шавкуном, а потім з Кряжовим, задзвонив у дзвоника і, оглядаючи селян, голосно запитав: хто хоче вибиратись?

Шелест потроху стихав.

Предводитель запитав удруге. Усі мовчали, тільки ззиралися.

— Ось хіба Варениченко... — якось несміливо, крізь зуби, процідив старшина з Пісок.

На його глянуло сто очей; глянув Дмитренко — і затулив рукою свого рота: «мовчи, мов, нескребо!»

— Якого Варениченка? — волею-неволею вимовив предводитель.

— Ось!.. ось!.. — почулося з-під стіни кілька голосів, тикаючи пальцями, де сидів Чіпка.

Він почервонів. Усі уставились на його очима.

— Вы желаете? — спитав його предводитель.

— Та коли людська ласка та панська воля, — одказав Чіпка, підводячись, — то й про мене...

Голос його тремтів; лице горіло; очі світились радістю.

Пустили на голоси: вибрали Чіпку. Далі, мабуть, розгарячивщись, вибрали Саєнка в губернські гласні.

Вибори скінчились. Селяни пороз'їздились по домівках. Пани забенкетували в городі.

Вернувся Чіпка додому. Галя побачила в вікно, вискочила з хати.

— А що?

— Усе гаразд! — скрикнув радо Чіпка. — Тепер я, Галю, не тільки гласний, ще й член в управі...

— Невже? — разом — зрадівши і злякавшись, скрикнула Галя.

— Далебі... вибрали! — хвалиться він.

— Кого вибрали? куди? — почувши останнє слово, питає Мотря, висунувшись у вікно.

— Мене вибрали, мамо, в управу! Мотря глянула прямо Чіпці в вічі, по виду в неї пробігла нерадісна смужка.

— І нащо воно тобі, сину, з панами тягатись? — каже вона журливо. — Ще, не дай боже, підведуть як... Самі ж поховаються, а тобі — буде...

— Не бійтесь, мамо: не подамся! — заспокоює її Чіпка.

— Ще встрянеш куди... — своє-таки Мотря.

— Нічого ви, мамо, як я бачу, не знаєте, — одказує без гніву Чіпка. — На те їх воля... А може, я, мамо, людям у пригоді стану... добро яке зроблю...

— І вже, сину! Ти — один, а їх скільки...