Фанданґо - Грін Олександр - Страница 12

Я обернувся, не знаючи, як маю діяти, бо, відповідно до вказівок, моє положення було лише вичікувальним.

Навколо блискав рухливий світловий хаос. Під роялем стояли дикий камінь і лісовий пень, порослий травою. Все коливалося, вироювалося, змінювало форму. По кам’янистій стежці повз мене пробіг віслюк, нав’ючений бурдюками з вином; його погонич біг позаду, засмаглий босий здоровань із червоною бумазейною пов’язкою на голові. Навпроти мене відкрилося всередину кімнати вікно з залізними ґратами, і жіноча рука виплеснула з тарілки помиї. У повітрі, під кутом, горизонтально, вертикально, проти мене й через мої плечі проходили, зникаючи в проваллях зеленого блиску, невідомі люди південної зовнішності; все це було ясно видиме, але прозоре, наче пофарбоване скло. Ані звуку: рух і мовчання. Серед цього видовища ледь помітною рискою лежав кут столу з блискаючим конусом. Вирішивши, що зробив достатньо, і побоюючись також за свій розум, я накинув на конуса свою кишенькову хустку. Але морок, як я очікував, не настав, лише раптово зник зелений блиск і навколишнє повстало знову в колишньому вигляді. Картина сонячної кімнати, набувши незрівнянно більших розмірів, нагадувала тепер відкриті двері. З неї линуло ясне денне світло, в той час як вікна броківського житла були по-нічному чорні.

Я кажу: «Світло линуло з неї», бо воно, дійсно, линуло з того боку, з відчинених усередині картини високих вікон. Там був день, і цей день передавав своє ясне осяяння моїй території. Здавалося, що це і є дорога. Я взяв монету і кинув її в задній план того, що продовжував називати картиною; і я бачив, як монета покотилася через усю підлогу до напіввідчинених у кінці приміщення скляних дверей. Мені залишалося тільки підняти її. Я переступив через раму з відчуттям опору зустрічних вихорів, що безшумно приголомшили мене, коли я перебував у площині рами; потім усе стало так, наче по ту сторону дня. Я стояв на твердій підлозі та машинально взяв зі круглого лакованого столу кілька пелюсток, відчувши їхню шовковисту вологість. Тут мною опанувала знемога. Я присів на плюшевого стільця, дивлячись у той бік, звідки прийшов. Там була звичайна глуха стіна, обита шпалерами в лілову смужку, і на ній, у чорній вузькій рамі, висіла невеличка картина, що мала, несвідомо для мене, відношення до моїх почуттів, бо, подолавши слабкість, природню для будь-кого в моєму стані, я квапливо підвівся й роздивився, що ж було зображено на картині. Я побачив чудово виконане зображення: вигляд убогої, погано обставленої кімнати, зануреної в ледь прорізані світлом палаючої печі сутінки; це була залізна грубка в тій кімнаті, з якої я перейшов сюди.

Я належу до числа людей, яких загадкове не вражає, не викликає дикого пожвавлення та розстроєних жестів, перемішаних з лементом. Уже було предосить загадкового в цей зимовий день з наставленим до самого горла льодистим ножем морозу, але ніщо не було настільки красномовно загадковим, як оце явлення схованої без сліду кімнати, відбитої зображенням. Я закінчив тим, що зав’язав у пам’яті вузлика: спокійно я підійшов до вікна та твердою рукою прочинив раму, щоб глянути на місто. Яким був мій спокій, якщо тепер, лише згадуючи про нього, я неймовірно хвилююся, уявити неважко. Але тоді це був спокій — стан, у якому я міг рухатися та дивитися.

Як можна зрозуміти вже з колишніх моїх описів, приміщення, залите різким золотим світлом, було широкою галереєю з великими вікнами по одній стороні, оберненій до будівель. Я дихав веселим повітрям півдня. Було тепло, як опівдні в червні. Мовчання припинилося. Я чув звуки, міський шум. За уступами дахів, розкиданих нижче цього будинку, до суднових щогл і моря, блискаючого карбованою синявою хвиль, стукали колеса, співали півні, безладно озивалися перехожі.

Нижче галереї, виступаючи з-під неї, простяглася тераса, оточена садом, верхівки якого зеленіли врівень із вікнами. Я був у справді живому, але незнайомому місці та у таку пору року або під такою широтою, де в січні спекотно.

Зграя голубів перелетіла з даху на дах. Пальнула гармата, і неспішний удар дзвону возвістив дванадцяту.

Тоді я все збагнув. Моє збагнення не було ані обрахунком, ані доказом, і мозок не брав участі у ньому. Воно явилося подібно до гарячого потиску руки та вразило мене не менш, ніж колишнє здивування. Це збагнення осягало настільки складну сутність, що могло бути ясним лише одну мить, немовби почуття гармонії, що передуває нападу епілепсії. У той час я міг би розповісти про свій стан лише щось туманне й недорікувате. Але саме по собі, всередині, збагнення виникло без недоладностей, у різких та яскравих лініях, подобою небаченого візерунку.

Потім воно стало помалу сходити нанівець, киваючи й посміхаючись, наче жінка, що посилає зі сходів, приховуючих її, прощальне вітання.

Я знову перебував у межах звичайних почуттів. Вони повернулися з вогненної сфери обпалені, але чітко й точно зібрані. Мій стан мало відрізнявся тепер від звичайного стану стриманості під час будь-якої разючої пригоди.

Я пройшов у двері та перетнув сутінки приміщення, якого не встиг розглянути. Сходи, криті килимом, вели наниз. Я спустився в більшу кімнату з низькою стелею, дуже світлу, заставлену гарними меблями, з диванами та квітами. Її стіни були оббиті строкатим шовком. На півдорозі я був зупинений поглядом Бам-Ґрана, який сидів на дивані з тростю і капелюхом у руці; він дражнив шматком печива фокстер’єра, що підскакував із кумедним гавкотом, у захваті як від невдач, так і від очікування.

Бам-Ґран був у костюмі кольору морської води. Його погляд нагадував кінчик бича, що миготить у повітрі.

— Я знав, що побачу вас, — сказав він, — і, хоча мав іти прогулятися, надаю себе у ваше повне розпорядження. Якщо хочете, я назву місто. Це — Зурбаган, Зурбаган у травні, у цвітінні апельсинових дерев, добрий Зурбаган жартівників, подібних мені!

Говорячи так, він розстався з печивом і, підвівшись, потис мою руку.

— Ви сміливець, доне Каур, — виголосив він, — і мені це подобається, як і все визначне. Що відчуваєте ви, здолавши тисячі миль?

— Спрагу, — мовив я. — Повітряний тиск змінився, а хвилювання було велике!

— Розумію.

Він стис мордочку фокса своїми тонкими пальцями та, заглядаючи з посмішкою в його захоплені очі, наказав:

— Біжи, скажи Ремму, що в нас гість. Хай принесе вина та льоду.

Собака, дзявкнувши, вибігла з кімнати.

— Ні, ні, — сказав Бам-Ґран, помітивши мій мимовільний порух, — це всього лише відмінне дресирування. Слово «Ремм» значить — бігти до Ремма, а Ремм вже знає сам, що має робити, побачивши Плі-Плі. Але бережіть свій час, сеньйоре Каур, — ви можете пробути тут лише тридцять хвилин. Я не хотів би, щоб ви жалкували про це. У всякому разі, ми встигнемо випити по келиху вина. Ремме, твоя жвавість розчулює!

Увійшов слуга. Він був у білій піжамі, з поголеною головою. Поставивши на стіл підноса із глечиком з кольорового скла, в якому було вино, графин із гранатовим соком і лід у срібній вазі, обкладеній соломинками, він відступив і подивився на Бам-Ґрана поглядом обожнювання.

— Лід весь вийшов, сеньйоре!

— Візьми в Норвезькому фьорді або в Сибірської ріки!

— Я взяв Ремма у Тристан д’Акунья, — сказав Бам-Ґран, коли той пішов, — я взяв його зі страшної таємниці дзеркального скла, куди він задивився в особливу для себе хвилину. Вип’ємо!

Він занурив соломинку в суміш льоду з вином і задумливо посмоктав її, але я, змучений спрагою, просто перекинув келиха в рот.

— Отже, — сказав він, — «Фанданґо»! Це прекрасна музика, і ми зараз почуємо її у виконанні барселонського оркестру Ван-Герда.

Я глянув зі здивуванням, бо дійсно думав у цей момент про гітари, що заграли чудовий танець, коли Бам-Ґран зникав з очей. І я подумки наспівував його.

— Барселона не Зурбаган, — сказав я, — а тому не знаю, яким радіо ви передасте цей оркестр!

— О, простота! — зауважив Бам-Ґран, підводячись з дещо зарозумілим виглядом. — Ван-Герде, заграйте нам «Фанданґо» у перекладенні Вальтера.