Фанданґо - Грін Олександр - Страница 13

Густий бас чемно й коротко відповів із порожнечі:

— Чудово! Зараз.

Я почув кашель, шум, шерехтіння нот, стукіт інструментів. Бам-Ґран, закусивши губу, прислухався. Пищання скрипкової струни обірвалося при сухому стукоті диригентської палички, і я подивився кругом, намагаючись угадати жарт, але, згадавши все, відкинувся у кріслі та став чекати.

Тоді, наче оркестр дійсно був тут, линуло нарешті повною мірою неповторне «Фанданґо», про яке я міг сказати тільки, що чув його при надзвичайному хвилюванні почуттів, і проте воно ще більш піднесло їх на височінь, з якої ледве помітно землю. Надзвичайна чистота й пластичність цієї музики в поєднанні з довершеною оркестровкою змусила оніміти ноги. Я сам звучав, наче скло, що задзвеніло від грому. Через силу розумів я, що каже поряд зі мною Бам-Ґран, і безтямно подивився на нього, кружляючи у стрімких колоподібних напливах блискучого ритму. «Все тече, — сказав той, хто вів мене в цей час, подібно до твердої руки, що врізає алмазом у скло примхливу й чудесну лінію, — несе, розкидає й розриває, — каже він, — жене вітер і вселяє любов. Б’є по найміцніших зв’язках. Тримає на гарячій руці серце й цілує його. Не кличе, але скликає навколо тебе вихори золотих дисків, обертаючи їх серед безумних квітів. Нехай славиться сліпуче «Фанданґо»!» Оркестр уповільнив і відпустив глуху паузу останнього переходу. Вона перевернулася у вибуху останньої радості, що потрясає нерви. Музика взяла чарівний верх, перенеслася там з височини у височину, а тоді зворушливо, гордо знизилася, стримуючи експресію. Настала тиша поїзда, що зупинився на станції; тиша, що різко обриває мелодію, наспівувану під стукіт біжучих коліс.

Я опам'ятався, мов непридатний годинниковий механізм, якому качнули маятника.

— От бачте, — сказав Бам-Ґран, — Ван-Гердів оркестр і справді найкращий у світі, і він вже для нас постарався! Тепер ходімо, бо час іде, і якщо ви пробудете тут іще десять хвилин, то, можливо, пошкодуєте про гостинність Бам-Ґрана!

Він підвівся, я теж підвівся: із задурманеною головою, усе ще сповнений швидкого, мов політ, ритму фантастичного оркестру. Ми прослідкували у двері з синім склом і опинилися на площадці кам’яних сходів досить забрудненого вигляду.

— Тепер мені не слід лишатися тут, — сказав Бам-Ґран, відступаючи в тінь, де став малюнком облупленої штукатурки на стіні, малюнком, який, щоправда, мав віддалену схожість з його довготелесою постаттю. — Прощавайте!

Голос пролунав чи то знадвору, чи то з дверей, що грюкнули нанизу, і я був знову сам…

Сходи спускалися наниз вузьким семиповерховим прогоном.

Крізь відчинене вікно площадки сяяло літнє блакитне повітря. Внизу простягся дуже знайомий двір — двір будинку, в якому я мешкав.

Я обдивився троє дверей, що виходили на площадку. На одних, під № 7, була мідна табличка з прізвищем моєї квартирної хазяйки: «Марія Степанівна Кузнєцова».

Під цією табличкою висіла моя візитна картка, яку я прикріпив кнопками. Картка була на своєму місці, але сама вона змінилася.

Я прочитав: «Олександр Каур» та «і», наведене чорнилом «і». Воно було між верхнім і нижнім рядком. Нижній рядок, поєднаний змістом своїм із верхнім рядком оцим сполучником, був теж наведений чорнилом. Він гласив: «і Єлизавета Антонівна Каур». Так! Я був біля дверей, за якими у дальній невеликій кімнаті чекала на мене дружина Ліза. Я згадав про це, немовби отримавши сильний удар по лобі. Але я не опам’ятався, бо послідовність тільки що облишивших володіти мною подій виразно текла у зворотньому напрямку. Я впав у цей момент, як наче стрибнув би в темряві на живу істоту, що закричала. Я ожив зниклим без сліду життям, із жахом знемагаючого розуму. Сили полишили мене; тим часом два роки, вигулькнувши з порожнечі, рвонулися у свідомість, наче вода в тріснувшу греблю. Я загрюкав у двері кулаками та продовжував грюкати, аж поки швидкі кроки Лізи та звук ключа не підтвердили законність мого шаленства перед лицем власного життя.

Я увірвався всередину та обійняв дружину.

— Це ти? — сказав я. — Це ти, це ти?

Я стискав її у обіймах, повторюючи:

— Ти, ти, ти?..

— Що з тобою? — мовила вона, випручуючись, із враженим, блідим обличчям, — Ти сам не свій! Чому так швидко повернувся?

— Швидко?!

— Ходімо. — Вона сказала це з рішучістю раптового й надзвичайного хвилювання, викликаного переляком.

У дверях з’явилися обличчя цікавих мешканців. Буденність повертала втрачену владу; я пройшов до кімнати та сів на ліжко. Я сидів, не рухаючись. Ліза взяла з моєї голови кашкета і покрутила його в руках.

— Слухай, що сталося? — сказала вона глухо, переляк її розростався. — Волосся на голові присохло. Тобі боляче? Об що ти вдарився?

— Лізо, скажи мені, — заговорив я, взявши її за руку, — і не лякайся питань: коли я вийшов з дому?

Вона сполотніла, але негайно підкорилася таємничій внутрішній передачі мого стану. Її голос був неприродньо дзвінкий; не відриваючись, дивилася вона мені в очі. Слова її були покірні й швидкі.

— Ну може, півгодини тому.

— Я сказав що-небудь, ідучи?

— Я не пам’ятаю. Ти трохи грюкнув дверима, і я чула, як ти, ідучи, насвистуєш «Фанданґо».

Пам’ять зробила оберт, і я згадав, що пішов на пошту одіслати рекомендованого листа.

— Який зараз рік?

— Двадцять третій, — сказала вона, заплакавши, але не втираючи сліз та, ймовірно, не помічаючи, що плаче. Незвичайною була напруженість її погляду.

— Місяць?

— Травень.

— Число?

— 23-е травня 1923 року. Я сходжу до аптеки.

Вона підвелася та поспіхом наділа капелюшка. Потім взяла зі стола дрібні гроші. Я не заважав. По-особливому глянувши на мене, дружина вийшла, і я почув її швидкі кроки до вихідних дверей.

Поки її не було, я відновив минуле, не дивуючись йому, бо це було моє минуле, і я чудово бачив всі його дрібні частки, що складали цю хвилину. Однак переді мною постало завдання додати до минулого деяку паралель. Фізична суть паралелі являла собою жовту шкіряну торбинку, що важила в моїй руці ті самі два фунти, як і деякий час тому. Потім я оглянув кімнату з повним зв’язком між окремими моментами двох минулих років, та історією кожної речі, що вплітає свою петлю в мереживо буття. І я стомився, бо знову пережив прожите, наче його ще не було.

— Сашку! — Ліза стояла переді мною, простягаючи пляшечку. — Ось краплі, прийми двадцять п’ять крапель. Прийми…

Але треба було, нарешті, дати хід і вихід усьому. Я посадив її поруч із собою, сказавши:

— Слухай і думай. Я вийшов сьогодні вранці не з цієї кімнати. Я вийшов з отої кімнати, де жив до зустрічі з тобою в січні 1921 року.

Сказавши так, я взяв жовту торбинку і висипав дружині на коліна сяючі піастри.

Зобразити нашу розмову та наше хвилювання після такого доказу істини може лишень повторення цієї розмови за тих самих умов. Ми сідали, підводилися, знову сідали й перебивали один одного, доки я не розповів, що сталося зі мною від початку до кінця. Дружина кілька разів скрикувала:

— Ти мариш! Ти лякаєш мене! І ти хочеш, щоб я повірила?

Тоді я показував на золоті монети.

— Так, правда, — казала вона, збентежена безвихідним станом розуму настільки, що могла лишень мовити: — Ох! Якщо я нічого не зрозумію, я помру!

Нарешті вона стала запитувати та перепитувати, в глибокій знесиленості, майже механічно, то сміючись, то падаючи головою на руки та обливаючись слізьми. Я був спокійніший.

Мій спокій поступово передався їй. Вже стало темніти, коли вона підняла голову, з засмученим і поважним обличчям, осяяним посмішкою.

— Авжеж, я просто дурепа! — сказала вона, уривчасто зітхаючи та поправляючи волосся, — ознака того, що щиросерда буря вщухла. — Дуже навіть зрозуміло! Все перевернулося, а у перевенутому виявилося на своєму місці!

Я тільки подивувався жіночій здібності визначати стан речей двома словами та мусив погодитися, що точність її визначення не залишає бажати нічого кращого.

Після цього вона знову заплакала, і я запитав — чому?