Згори вниз. Книга страхів - Малярчук Таня - Страница 24

- Слухайте, вуйку, як прийде смерч, то ви лишіть вуйну Ціню в хаті, а самі підіть кудись.

- Дивисі, ще й ти мені за це кажеш!

- Мою бабу так само смерч забрав. Смерч забирає душу разом з тілом і разом з хатою.

- Уповідаєш якісь небилиці. Таже зроду віку в горах не було смерчу!

- Я не знаю, може, і не буде, але як буде, то ви лишіть хату. Дайте вуйні Ціні піти з вітром.

Охримко плаче.

- Як не будете мати де жити, - сказала я, - то живіть тут, у Франя. В хаті все необхідне є. Лишаю вам фотоапарат. Можете робити знимки.

- Нащо мені того апарата? Мені знимкувати не треба, я і без того все памітаю.

- А ми будемо деколи приїздити до вас в гості. Приймете нас?

- Прийму, чого ж не прийму.

- Все буде добре.

- Буде як буде. Та й так буде добре. Щасливого вам житє.

Іван закрив Франеву хату і одягнув рюкзак.

Падає дрібний дощ. На горах важкими клубами куриться туман. Вершин не видно зовсім. Мені шкода залишати гори такими.

- Скоро впаде сніг, - сказав Іван, - добре, що ми вже їдемо. Я би не витримав тут ще однієї зимівлі.

- Тобі попередні зими було так погано?

- Було добре, але буде ще краще, коли повернемося додому.

- Я хочу бути тут. Не хочу нікуди їхати.

- Ти просто боїшся. Я не можу зрозуміти, чого ти так боїшся повертатись.

- Я не боюсь.

Ми почали поволі спускатись стежкою до Дземброні, а потім до автобуса, а потім до залізниці.

Я йду як привид. Волосся намокло і прилипло до лиця. В ноги холодно. Старі кросівки порвались, і всередині чавкає болото.

Він зупинився і повернув до мене.

- Що таке? Що сталося?

- Вибач, я не можу. Я боюся. Тікай від мене. Лишай мене тут.

Іван зупинився на півдорозі. Я бачила, як йому було важко. Він розгубився. Він любить мене більше, ніж я. Ніж я думала.

Скинув рюкзак і рвонув до мене. Тоді я вже почала змінюватись.

- Візьми себе в руки, - кричав він. - Заспокойся. Хочеш, ми ще трохи побудемо тут. Перезимуємо. Тільки не роби це! Візьми себе в руки!

Я не могла йому відповісти. Я бачила, як він біжить до мене, як поволі змінюється його статура, обличчя, тіло. За мить він вже біг не на двох ногах, а на чотирьох. Тіло покрилось сірим хутром. Очі зробились круглі блискучо-сірі - справжні очі відлюдника.

Я зустріла його такою самою.

Разом ми скочили на пагорб і оглянули свою домівку. Вона була величезна, від одного горизонту до іншого, від першої гори до останньої. Найвища вже побіліла.

- Ходімо, відмітимось, - сказала я. - Ти побачиш, які гарні на снігу свіжі вовчі сліди.

Чоловік і його собака

У Стефі текла та сама кров, що зараз тече в мені: українська з четвертою частиною польських домішок. Її батько був моїм прадідом, і прізвище його було - куркуль Войцехівський. Стефа, як і решта членів великої, але розбитої національною смутою родини, ніколи не дізналась, під яким саме столом якої саме корчми батько ковтнув свою останню порцію самогону. З його хати зробили магазин, з його родини зробили цвинтар, на якому ще є кілька незаселених могил, і найсвіжіша з них заготовлена для мене.

Тодор, Стефа, їхній син Тодор і маленький син їхнього сина, який називався так само, вже там.

Тодор страшенно любив собак. Любив їх завжди, принаймні відтоді, відколи Стефа з ним познайомилась. Йому ніколи ніхто не дорікав за цю любов, навіть Стефа, бо її він теж любив. Хоча не знати, чи як жінку, чи як велику добру блідаву собаку з однією четвертою польської крові і довжелезною русявою косою, обмотаною навколо голови. Стефина голова через косу здавалася непропорційно більшою за тіло. Можливо, Стефа нагадувала Тодорові бульдога.

Тодор був невисоким, худим і чорним. Він був відданим і, можливо, собак любив саме за цю їхню собачу рису.

У нього було чотири навчені німецькі вівчарки. Вони дуже добре знали свою справу. Від них ніколи ніхто не втікав. Вони могли би впіймати найневидимішого привида, не те що виснаженого політичного в’язня.

Тодор працював охоронцем тюрми.

Полював втікачів.

З усіх в’язнів тікали чомусь саме політичні.

Жодному за двадцять років відданої Тодорової охорони не вдалося втекти далі, ніж на чотири кілометри.

Вівчарки ловили навіть найспритнішого. І, як правило, за горло.

Поки Тодор добігав, втікач тільки встигав пробурмотіти прокляття, але не встигав уточнити, кому саме воно адресоване: чи Богові, чи країні, чи йому, Тодору. Тодор міг тільки здогадуватись. Остаточно про це дізнатись Тодорові довелося за мить до кінця, невдовзі після того, як він зрозумів, що треба тікати.

Весь Житомир знав, де працює Тодор. Його вівчарок називали горложерами. Деколи продавці м’яса відмовлялись продавати Тодорові для них харч, кажучи, що людятину розібрали годину тому. Старі жінки на лавці під під’їздом показували на Стефу пальцем, і тоді вона ставала особливо блідою.

Стефа не питала в Тодора, як минув день, не питала, чи багато було роботи і чи він втомився.

Тільки просила добре мити з милом руки. У ванній їхньої квартири завжди було багато мила. Продавці промтоварів відпускали Стефі мило задарма.

Раз на місяць Тодор проходжався з вівчарками тюремним майданчиком, щоб наочно продемонструвати в’язням неможливість втечі. Ритуал називався виховною годиною. Тодор тоді був подібний на ксьондза. Він казав приблизно таке:

- Це є тюрма. Тюрма є тюрма. Тікати звідси не можна. Перше, ніж ви зважитеся тікати, подивіться на цих вівчарок і зупиніться. Вівчарки почують запах ваших слідів, де б ви не сховалися. Вони знайдуть вас навіть в пеклі. Тюрма є для того, аби ви сиділи тут. Так ви відбуваєте покарання за вчинені злочини. Тюрма є тюрма. Згрішили проти закону, то майте мужність відповідати за гріхи. Тікати означає бути непокірним. Тікати означає бути гордим! (це слово Тодор вимовляв особливо гучно). А гордість і закон - речі несумісні! Я вас прошу, не тікайте, бо не втечете все одно. Звідси можна тікати, але втекти - ніколи.

В’язні слухали Тодора мовчки і байдуже. Минав час, і хтось з них обов'язково знову перескакував через колючий дріт. Вівчарки наздоганяли і перегризали горло. Тодор повертався додому після півночі, відтирав свій шкіряний плащ від червоної плями людського спротиву і вмощувався в ліжку біля Стефи зі словами «ну чому вони мене не слухають».

Тодор охороняв тюрму так, ніби вона була його власною.

Тодор молодший був товстеньким коренастим хлопчиною, в якому текло вже непомірно менше польської крові, ніж в його матері. Тодор молодший мав свою кімнату і свій кравецький станок, на якому він з ранку до ночі шив грубі чоловічі черевики.

Ввечері, коли сім'я збиралася коло столу, він понуро мовчав, і Тодорові старшому постійно здавалося, ніби син його зраджує. Поглядом, мовчанням, черевиками.

Тодор старший голосно казав:

- Чоловік повинен бути відданий своїй державі, як мої вівчарки віддані мені. Я мушу охороняти закон. Якби не було мене, була би анархія.

Син понуро пережовував квасолю з капустою, і Тодорові старшому здавалося, ніби син його ненавидить.

- Твоя голова така порожня, як черевики, які ти шиєш. Ти дурний. Ти не розумієш найголовнішого принципу побудови суспільства. Тобі треба було народитися жінкою.